Та сама історія й те саме захоплення повторилися, коли в сутінках обидві юні дами прийшли разом з батьком відвідати дитину, і містер Мазгроув, здолавши перші побоювання за свого спадкоємця, вже міг підтримати розмову, висловлюючи сподівання, що цим разом уже не буде причин відкладати візит капітана Вентворта, і жалкуючи, що мешканці Вілли, мабуть, не захочуть залишити хлопчика без догляду.
— Та ні! Як можна залишити дитину! — і батько, і мати після таких тривог не хотіли навіть думати про це, і Енн, радіючи новій відстрочці, охоче їх підтримувала.
Але незабаром Чарлз змінив свій намір: мовляв, дитина почувається дуже добре, а йому так хочеться познайомитися з капітаном Вентвортом, що, мабуть, він завітає до них увечері; пообідає він удома, але на півгодини до них завітає. Одначе його дружина була рішуче проти:
— Та ні, Чарлзе, я тебе не відпущу! Уяви собі, а раптом щось трапиться!
Хлопчик перебув ніч спокійно і наступного дня дуже добре почувався. Треба було ще почекати, аби сказати з упевненістю, що в хребті немає ушкоджень, але містер Робінсон не знайшов нічого, що підтверджувало б побоювання, і, як наслідок, Чарлз Мазгроув не бачив жодної підстави для свого домашнього арешту. Дитину треба тримати в ліжку й наглядати за нею, щоб не пустувала, але що тут має робити батько? Це жіноча справа, а йому немає сенсу сидіти вдома. Батько так хотів познайомити його з капітаном Вентвортом, немає жодної вагомої підстави не піти, і не піти незручно; отже, повернувшись із полювання, він сміливо заявив про свій намір зараз же перевдягтись й піти обідати до Великого Дому.
— Дитина почувається прекрасно, — сказав він, — я сказав татонькові, що прийду, і він мене схвалює. Якщо з тобою сестра, то я, моя люба, анітрохи не хвилююсь. Звичайно, ти сама не захочеш його залишити, але ж ти бачиш, що від мене немає ніякого пуття. Як щось трапиться, Енн за мною пошле.
Дружини й чоловіки звичайно розуміють, коли чинити опір марно. З голосу Чарлза Мері зрозуміла, що він прийняв рішення й немає сенсу з ним сперечатися. Тому вона й мовчала, доки він не вийшов із кімнати, але, як тільки Енн залишилась її єдиною слухачкою, заговорила:
— Отже, нам з тобою доведеться самотужки доглядати бідну хвору дитину, і цілий вечір — жодної живої душі, щоб нам допомогти! Так я й знала. Така вже моя доля. Коли трапляється щось неприємне, чоловіки завжди намагаються втекти, і Чарлз нічим не кращий за інших. Який же він безсердечний! Дуже безсердечно, скажу я тобі, втекти від свого бідолашного синочка. Він, мовляв, добре почувається! Та звідки ж він знає, що добре почувається і що через півгодини йому раптом не стане погано? От не думала, що Чарлз може бути таким безсердечним. Він пішов розважатись, але ж я — бідна мати, мені не можна хвилюватися; крім того, я впевнена, що більш неспроможна доглядати дитину, ніж будь-хто інший. Я — мати, отже, не можна випробовувати моє терпіння. Мої нерви в жахливому стані. Ти сама бачила, що було зі мною вчора.
— Ти розхвилювалася лише через раптовість, через потрясіння. Це не повториться. Можу тебе запевнити, більше немає підстав непокоїтися. Я пам'ятаю приписання містера Робінсона і не маю ніяких побоювань; і, правду кажучи, Мері, я можу зрозуміти твого чоловіка. Няньчити дітей — не чоловіча справа, вони в цьому не сильні. Доглядати хвору дитину завжди доводиться матері — таке вже її материнське серце.
— Гадаю, я не менше за інших матерів люблю свою дитину, але я знаю, що хворому від мене не більше користі, ніж від Чарлза, бо я не можу весь час лаяти, картати бідну дитину і кричати на неї, коли вона хвора. Уранці ти сама бачила — хоч би скільки разів я йому казала, щоб лежав спокійно, він усе одно крутиться й крутиться. Я просто знесилена.
— Але ж хіба ти могла б веселитися, залишивши бідного хлопчика на цілий вечір?
— Так, могла б. Сама бачиш, що його татусь може, а я чим гірша за нього? Джемайма така дбайлива, вона щогодини надсилала нам звістки про хлопчика. Справді, Чарлз міг би попередити свого батька, що ми всі прийдемо. Я тепер уболіваю за маленького Чарлза не більш, ніж він. Учора я була страшенно занепокоєна, але сьогодні вже все по-іншому.
— Якщо, на твою думку, ще не пізно, піди до Великого Дому. Я подбаю про маленького Чарлза. Містер і місіс Мазгроув не зобидяться, якщо я з ним залишусь.
— Ти не жартуєш? — вигукнула Мері, і її очі заблищали. — Боже мій! Справді, це чудова думка! Власне кажучи, чому б мені не піти, адже тут від мене ніякої користі, чи не так? Я тільки даремно хвилююся. Ти позбавлена тягаря материнства, і ти тут більше до ладу. Ти можеш мички микати з маленького Чарлза, він завжди тебе слухається. Звичайно, це набагато краще, ніж залишати його з Джемаймою. О! Звичайно, я піду, чому б мені не піти, якщо Чарлз пішов, адже вони так хочуть, щоб я познайомилася з капітаном Вентвортом, а ти, я знаю, не від того, щоб побути на самоті. Справді, Енн, це дуже розумна думка! Піду скажу Чарлзові й зараз же перевдягнусь. Ти ж одразу за нами пошлеш на випадок, коли щось трапиться, але все буде добре, я в цьому впевнена. Авжеж, я б не пішла, коли б не почувалася цілком спокійною за свою дитину.
За хвилину вона вже стукала до гардеробної свого чоловіка, і Енн, пішовши за нею нагору, почула цілу розмову, яка почалася радісним повідомленням Мері:
— Я піду з тобою, Чарлзе, адже від мене вдома не більше користі, ніж від тебе. Навіть якби я замкнулася з хлопчиком назавжди, він би й тоді мене не слухався. Енн залишиться вдома й подбає про нього — вона хоче взяти це на себе. Енн сама запропонувала. Отже, я піду з тобою. Нарешті я пообідаю у Великому Домі! Я з вівторка там не обідала.
— Це дуже люб'язно з боку Енн, — відповів її чоловік, — і я буду радий, якщо ти підеш зі мною, але, мені здається, занадто жорстоко залишати її саму вдома з нашою хворою дитиною.
Енн одразу ж навела свої докази, і її щирості було достатньо, щоб швидко його переконати; без подальших докорів сумління він примирився з тим, що вона буде обідати сама, щоправда, пропонуючи їй приєднатися до них пізніше і просячи дозволу за нею зайти. Але вона була непохитною, і тому незабаром мала задоволення простежити очима за Чарлзом і Мері, що від'їздили в піднесеному настрої. Енн сподівалася, що вони весело проведуть вечір, якою б дивною не здавалася ця веселість. Що ж до неї, то їй залишалася найбільша розрада, яка, мабуть, їй судилася. Вона дуже потрібна хворій дитині; і їй нема діла до того, що Фредерік Вентворт за півмилі від неї розважає інших приємною бесідою.