Пішли до Олексової хати, й там серед ночі Дувид бистро сипав і рахував гроші. Але общитати йому Довбуша не вдалося, бо кожен раз, як цифра мала охоту перескакувати, Олекса хапав за руку Дувида й вказував на помилку. В загальному торг був удалий.
На другий день Олекса пішов з хлопцями до Ямної. Хотів зробити сестру посередницею зв'язку з краєм.
Баюрак просився скочити на одну добу до батька, до Дори.
Олекса відпустив його.
— Єк прийдеш, підемо до Мочернака, відтак на Дзвінчу–ка — й конец.
Олексою почала оволодівати нетерплячка. Скоріше би вже закінчити це й розпочати нове життя. Відлетіли вже кудись далеко всі плани, всі опришківські настрої. Оце з цими трьома багачами хотів закінчити. Онуфрака би ще прощупати, чим він дихає. Може, і його до цієї компанії прирахувати… Але Олексі було спішно, і він на Онуфрака махнув рукою.
У Ямній було мало що робити. Сестра нарікала на Олексу.
— Не бійси, сестро: скоро я ті твого сина поверну, — й оповів їй своє рішення.
Думав, що сестра зрадіє, а вона почала лаяти його.
— Стєг го з ґаздівської дороги та й кидаєш. То він хуч при тобі був, я знала, що таки ти го доглєнеш, а тепер куди він? Д'хаті му вертати не мож, від ґаздівства він уже відбивси. Me шукати йкого єнчого втамана, та ше го вб'ют.
— Шо ти за ним, йк за малов дитинов? Він, Богу дєкувати, вже такий, шо й сам себе прогодує.
Але матір уговорити було трудно: їй все здавалося, що Павлик ще хлопчик і без мами він ніяк обійтися не може.
Вернув Василь. Переночували й пішли на Микуличин.
Мочернака застали сонного й так сонному й одрубали голову. З майна Олекса нічого не брав. Хлопці взяли, що попалося під руку: рушницю, котел, кілька талярів, але більше Олекса не дав нічого брати, велів палити хату.
Це все зробилося так бистро, що завзяті микуличинці не встигли й збігтися. Позбігалися вже тоді, коли хата надобре горіла, а опришків і близько не було.
Місцевий парох, заповняючи згодом метрику вмерлих, у рубриці "рід смерті" проти прізвища Мочернака записав: "Убитий розбійниками".
Олекса спішив. Ще один — Дзвінчук — і розрахунки з польським краєм, справи з опришківством закінчено. Десь на нових місцях нові люди, нові стосунки, нове тихе життя. Вже скоріше б, скоріше розпочати… Зараз.
Чому я, властиво, так спішу? Чому я взагалі йду на того Дзвінчука? Навіщо він мені здався? Я ж іду в далекі сторони, де вже ніколи нічого про Дзвінчука не почую, ні він про мене. Властиво, він нічого мені ще й не зробив — хіба що бовкнув ото язиком, але мало чого говориться. Чи не краще вернути оце зараз до Ясеня, забрати Єлену — і гайда. Все готове. Сідлай коней і їдь.
Але чомусь не вертався і біг, біг до Космача.
XXVIII
Штефан Дзвінчук досить пізно прийшов із панської косовиці, бо хоч і говорив пан Колендовський про велике благо, про свободу від панщини, але поки що з того нічого не було видно, й ходив Дзвінчук на панщину, як і всякий інший.
Перша вістка, яку чув, прийшовши додому, — це батько оповів про страшну смерть Мочернака.
У Штефана завмерла душа. Очевидно, се Довбушевих рук діло. Але як се розцінювати? Чи то звичайний грабунок, чи, може, початок Довбушевої помсти? Штефан нічого не казав дома про свою угоду з Дідушкою й Мочернаком, про бесіду з Колендовським, отже думав, що ніхто нічого не знає. Тому й зараз зробив здивований вид.
— За шо він го вбив? Видев, зрадов мусив іти на него Мочернак.
Батько з гнівом обірвав:
— Чо криєш? Чо ховаєш? Ци не знают люде, що й ти з Мочернаком у згоді?
Штефан видивився. То й батько знає? І каже, що й люди знають… Та як же це?
Карти було розкрито, приховувати більше нічого. Штефан перекинувся на зухвалість.
— Но, на мене най воруєтси. У мене пістолі! — і показував пістолі за ременем. З тої пори, як побалакав із паном Колендовським, вже нікуди не виходив без зброї. Навіть на косовицю йшов із пістолями. Іншому, може, й не дозволено б, але Дзвінчукові можна було. Аж люди дивувалися.
Батько хвилювався.
— А у Мочернака, гадаш, не було пістолів? Ой, не безпечси, Штефане, на свої пістолі… Чіму ти поліз туда? Чіму пхаш свої пальці межи двері? Бити тебе та й ще бити…
— Єк Бог даст, — ні з того ні з сього говорив Штефан, ідучи, видно, за ходом своїх власних думок.
Він удавав перед батьком, що не боїться, але в дійсності страх, безконечний страх заволодів ним цілковито. Ще нічого вони втрьох не зробили — а вже Довбуш не чекав, уже налетів, як орел — і вже нема одного. А може, й Дідушки нема, й оце прийшла черга на нього, на останнього?
Внутрішньо тремтів, лиш не хотілося показати того назовні. Каявся вже, що дався підмовити Колендовському, що по п'яному ділу впутався межи тих багачів.
Чекаючи, нім баби зладять вечерю, сів на хатнім порозі. Нерви були напружені, й вухо ловило найменший шелест.
Коли нараз загавкав пес. Дзвінчук скочив, глянув крізь розчинені сінешні двері — і завмер. Три постаті рівним бігом наближалися до хати.
Дзвінчук зачинив і засунув двері, а сам тремтячими руками почав лагодити пістоля.
Довбуш із товаришами підскочив до вікна. На пса не звертали уваги, бо то був дуже малий.
В хаті світла не було, то навряд чи опришки що побачили. А з хати було видно, як три чиїсь голови припали до вікон.
В хаті були тоді, окрім батька Штефанового, ще мати Штефанова й жінка. Вони перелякалися й так стояли серед хати, дивлячись на Штефана. А він до хати не входив і все показував їм якісь перелякані і нетерпеливі знаки.
Батько ні до чого не мішався й сидів коло столу, понуривши голову.
Олекса підійшов до дверей і застукав:
— Ей! Утворєй!..
Мати Дзвінчука дивилася на сина. Той енергійно й часто махав сукою: ні–ні–ні…
— Иой, Госпідку… Єк ми можемо вас пустити, коли ми не знаємо, хто ви є.
— А Штефан де?
Знаки Штефана набрали блискавичної швидкості: ні–ні–ні.
— Штефан на косовиці у пана.
— Ой, брешеш, стара! Він ту. Я вигів, єк він ід'хаті йшов.
— Змилуйтеси, люди божі! Ой людонькове — рєту–уйте!..
Олекса глянув кругом, побачив заворітницю, що лежала серед двору. Взяв її і почав підважувати двері. Дерев'яний засув почав виривати скоби, й двері відхилилися.
Олекса кинув дрюк і, дуфаючи на свою силочку, натиснув могутнім плечем. В цей момент у щілинку, прямо в упор, вистрілив Дзвінчук.