Анджей Сапковський
Дорога, з якої нема вороття
З польської переклала Ореста Ткачук
I
Птах із строкатим пір'ячком, який сидів на плечі Вісенни, заскрекотав, затріпотів крильцями, знявся й полинув у гущавину. Вісенна притримала коня, хвилю прислухалась, потім обережно рушила лісовою стежкою.
Здавалось, той чоловік спить. Він сидів, спершись плечима на стовп посеред роздоріжжя. Під'їхавши ближче, Вісенна побачила: його очі розплющені. Те, що він поранений, вона вгледіла ще раніше. Нашвидкуруч накладена пов'язка, що завивала ліве плече і рамено, просякла кров'ю, яка ще не встигла зчорніти.
— Вітаю тебе, юначе, — мовив поранений, випльовуючи довгу стеблину. — Куди прямуєш, якщо можна спитати?
Вісенні не сподобалось оте "юначе". Вона відкинула каптур з голови.
— Спитати можна, — відповіла, — але належало б пояснити свою цікавість.
— Вибачте, пані, — промовив чоловік, мружачи очі. — Ви ж бо вбрані в чоловічий одяг. А щодо цікавості, то пояснити її дуже легко. Це роздоріжжя незвичайне. Спіткала мене тут цікава пригода…
— Бачу, — перебила Вісенна, дивлячись на нерухоме, неприродно зігнуте тіло, що лежало ледь прикидане землею не далі як за десять кроків від стовпа.
Чоловік простежив очима за її поглядом. Потім їхні очі зустрілися. Вісенна, вдаючи, що відгортає волосся з чола, торкнулась діадеми, схованої під пов'язкою зі шкіри вужа.
— Атож, — мовив поранений спокійно. — Там лежить небіжчик. Бистрі у вас очі. Певно, вважаєте мене за розбійника? Правда ж?
— Ні, не правда, — сказала Вісенна, не віднімаючи руки від діадеми.
— А… — затнувся чоловік. — Так. От бачите…
— Твоя рана кривавиться.
— Більшість ран має таку дивну властивість, — усміхнувся поранений. У нього були гарні зуби.
— Під пов'язкою, що накладена однією рукою, рана буде довго кровоточити.
— Невже ви схочете зробити мені ласку своєю допомогою?
Вісенна скочила з коня, проколюючи каблуком м'яку землю.
— Мене звуть Вісенна, — сказала вона. — Я не звикла нікому робити ласку. Крім того, мені не до вподоби, коли хтось звертається до мене на ви. Я огляну твою рану. Можеш встати?
— Можу. А чи мушу?
— Ні.
— Вісенна, — сказав чоловік, злегка підводячись, щоб їй легше було розмотати полотно. — Гарне ім'я. Тобі вже хтось говорив, що у тебе гарне волосся? Той колір називають мідним. Правда?
— Ні. Рудим.
— Ага. Коли ти докінчиш це лікувальне діло, я подарую тобі букет люпину, того, що росте в рові. А під час лікування розкажу тобі — просто так, щоб пробавити час, — що зі мною сталося. Розумієш, прийшов я тією самою дорогою, що й ти. Дивлюсь, стоїть на роздоріжжі стовп. О, саме цей. До стовпа прибита дошка. Болить.
— Більшість ран має таку дивну властивість. — Вісенна одірвала останній шар полотна, зовсім не намагаючись бути ніжною.
— О, дійсно, я забув. То про що це я… Ах, так. Підходжу, дивлюсь — на дошці напис. Страшенно кострубатий. Я знав колись лучника, який, коли мочився, умів виписувати на снігу кращі літери, ніж ті, на цій дошці. Читаю… А це що таке, моя панно? Що то за камінчик? Сили небесні! Такого я не сподівався.
Вісенна повільно провела гематитом уздовж рани. Кровотеча враз припинилась. Заплющивши очі, вона схопила обіруч плече чоловіка, міцно стуляючи краї рани. Забрала руки — тіло зрослося, залишаючи потовщення і ясно-червоний рубець.
Чоловік мовчав, уважно приглядаючись. Потім обережно зігнув плече, розігнув, розтер рубець, покрутив головою. Натяг скривавлене шмаття сорочки і каптан, встав, підняв із землі пояс із мечем, калиткою і фляжкою, що защіпався на пряжку у формі голови дракона.
— Ось що називається мати щастя, — сказав він, не зводячи очей з Вісенни. — Доля послала мені цілительку в глухій пущі, у володіннях Іни і Яруги, де легше зустріти вовкулаку або, ще гірше, п'яного дроворуба. То як бути з платою за лікування? Тимчасово я страждаю на відсутність готівки. Може, вистачить букет люпину?
Вісенна зігнорувала питання, підійшла до стовпа, задерла голову — дошка була прибита на рівні зору чоловіка.
— "Ти, хто надійдеш із заходу, — прочитала вголос, — ліворуч підеш — повернешся. Праворуч підеш — повернешся. Прямо підеш — не вернешся". Дурниці.
— Я саме так і подумав, — погодився чоловік, обтрушуючи з коліна глицю. — Я знаю ці околиці. Прямо, тобто на схід, дорога веде по перевалу Кламат, на купецький тракт. І чого б то звідти можна не вернутись? Чи тому, що там є гарні дівчата, яким кортить вийти заміж? Дешева горілка? Вільна посада бургомістра?
— Говориш не по суті, Коріне.
Чоловік здивовано роззявив рота.
— Звідки ти знаєш, що мене звати Корін?
— Ти сам мені це сказав хвилину тому. Розповідай далі.
— Сказав? — чоловік глянув на неї підозріло. — Справді? Ну, може… На чому я закінчив? Ага. Отож читаю я і дивуюся, що за йолоп придумав той напис. Раптом чую: хтось белькоче і мурчить за моїми плечима. Оглядаюся — бабусенька — сивенька, згорблена, з куштуриком. Питаю чемно, що з нею. Бона мурмоче: "Голодна я, доблесний лицарю, з самого світання на зуб не було чого взяти". Тут я здогадуюсь: має бабуленька лиш одного зуба. Зворушився я, як останній дурень, тож виймаю з сакви шматок хліба, піввудженого ляща, що дістав я його від рибалок над Яругою, даю старенькій. Вона сідає, мамляє, муркоче, випльовує кістки. А я далі роздивляюсь той дивний дороговказ. Нараз бабуся й каже: "Добрий лицарю, порятував ти мене, то й нагорода тебе не мине". Хотів я їй відповісти, куди вона собі може запхати свою нагороду, а бабка й каже: "Підійди ближче, маю щось тобі на вухо сказати, важливу таємницю відкрити, як багатьох людей від лиха врятувати, славу знайти і багатство".
Вісенна зітхнула і сіла біля пораненого. Подобався він їй — високий, ясноволосий, з продовгуватим обличчям і підборіддям, що чітко виступало. Не смердів, як ті чоловіки, що їх доводилося зустрічати. Вона прогнала набридливу думку, що вже занадто довго блукає самотньо лісами й дорогами. А чоловік провадив:
— Ха, подумав я собі, все як у тій казці. Якщо бабка не слабує на склероз, якщо всі клепки у неї на місці, то, може, і буде з того зиск для бідного вояка. Схиляюся, наставляю вухо, як останній дурень. Ну і якби не моя миттєва реакція, дістав би я в саму горлянку. Відскочив я, кров бризкає мені з плеча, як з фонтану в палаці, а бабка суне до мене з ножем, виючи, пирскаючи і плюючись. Я й далі не вважав, що справа поважна. Пішов я на неї впритул, щоб позбавити переваги, і чую, що то ніяка не бабка. Груди тверді, як кремінь.