Провідав у державця, при дворі якого жив уже цілий місяць, що саме із тих країв прибув корабель. Одразу поспішив до хазяїна корабля — мікенського купця.
— Як повертатимешся назад — візьми мене з собою. І я, і мікенський владар будемо тобі вдячні.
— Ти знаєш нашого владаря? — немало здивувався купець.
Гомер похвалився:
— Ми з ним друзі. Давні друзі. О, він буде радий зустрічі!..
— Вважатиму за честь зробити приємність своєму владиці.
— Із Еантом удвох колись ми мало не всю Елладу сходили.
— Із Еантом? — якось дивно перепитав купець.
— З ним же, з ним. Ти теж його добре знаєш?
Купець довго мовчав, тоді глухо відповів:
— Немає вже Еанта. Впав із міської вежі і розбився.
— Як... немає?..
Гомер відчув, як підсікаються його ноги. Він, певно, таки не втримався б на ногах, якби купець не підхопив його під руку.
— Розкажи мені, як це трапилося,— попросив аед.
— Та що я там знаю! — знизав плечима мікенець.
— Мені треба, треба знати, розумієш? Ти ж купець, кому, як не тобі, все те відомо? Розкажи.
Той скрушно похитав головою:
— Цього, певно, нікому не дано знати — як саме трапилося. Вночі сталося, без свідків. Казали, це його родичі прокляли. Бо ж Еант зробився якимось пришелепкуватим. То він слуг з палацу повиганяв, то хотів відмовитися від тієї половини врожаю, що її має селянин віддавати своєму державцеві. Навіть кожному з родичів підшукував якусь роботу. Ніби вони не нащадки славних царів, зрідні самим богам, а прості пастухи чи виноградарі. От за це родичі й прокляли Еанта. Навіть божевільним називали. А одного ранку знайшли його під мурами мертвим. Зараз владарем у Мікенах його молодший брат. О, цей державець не те, що Еант, перед ним навіть листя на деревах тремтить...
І поніс Гомер у душі ще одну рану — печаль від втрати близької і вірної людини, яка так багато зробила для нього і яку він чи не сам випровадив на смерть, сказавши тоді в Трої: "Йди!" Адже міг, міг передбачити, що саме так воно й трапиться. Міг же сказати: "Не йди! Бо тебе чекає смерть на тому шляху, який ти обрав. Бо коли людина має мало, то вона може поступитися багато чим, а коли має багато — не поступиться навіть малим". Ну як він міг так необачно відпустити Еанта на неминучу погибель?!
"Йди. Поки є куди — йди!"
Так сказав тоді він, Гомер, своєму товаришеві. А Бантові вже теж не було куди йти, не було куди повертатися... О, як це страшно, коли людині немає куди повертатися!..
Не затримуючись надовго в жодному полісі, Гомер вирушив назад до Трої. Потягнувся, як метелик до світла, як лань до водопою. Десь там, у поселенні біля давнього Іліона, живуть двоє людей, які Гомерові рідніші рідних. Хто-хто, а ці двоє не відштовхнуть, для цих двох він теж людина.
Гомер обіцяв Лікаонові і Навсікаї, що скоро повернеться. Тепер він попросить у них пробачення за недотримане слово. Але ж він все-таки повертається. Він їм усе розкаже, і вони зрозуміють. Вони обов'язково зрозуміють.
...Біля криниць, звідки бере початок плюскітливий Скамандр, зустрівся старий знайомий — пастух Пелагон.
— Я тебе ще здалеку помітив на шляху, — сказав радо. — Думаю, хто це йде з хлопчиком-поводирем? Аж то, бачу,— Гомер...
— А ти все тут пасеш?
— Тут. Тепер тут не тільки пасу, а й живу. Ось недалечко звідси моя землянка.
— Вирішив пожити самітником?
— Чого самітником? Тут усі наші — сім землянок. Ходімо, будеш дорогим гостем. Ми про тебе згадуємо, аякже. Ходімо!
Він узяв аеда під руку і повів.
— Чекай,— не зрозумів Гомер.— Це ви відділилися від поселення, чи як?
Пелагон враз зупинився.
— Ти хіба нічого не знаєш? — голос його затремтів.— Хіба тобі не розказували?.. Немає вже нашого поселення. Зовсім немає... Набігли варвари, все спалили, все понищили. Людей пов'язали й забрали невідомо куди. Хто захищався — того вбили... Нас тільки жменька і врятувалося... То не схотіли жити на попелищі, оселилися тут. Нове місце не так болить.
— А Лікаон? — з надією запитав Гомер.
— Зарубали мечем. Загинув як воїн... Ми потім усіх убитих поховали достойно, вони хоробро оборонялися... І Навсікаю поховали. Вона одного їхнього вилами заколола... Всіх достойно поховали. Я тобі потім покажу могильний пагорб, він на березі Сімоента, його здалеку видно...
Аполлон уже прилинув у Дельфи із далекої країни гіпербореїв і зібрав біля свого святилища многотисячні натовпи люду. Гомінливі, радісно збуджені, з гілочками лавра в руках, елліни протискувалися до храму, щоб вшанувати сонцесяйного бога і прилучитися до його божистості.
А за звивистою священною дорогою, за міською площею, біля знаменитого Касталійського джерела, що поруч зі скелею Сівілли, нікогісінького. Тільки Гомер сидить на камені, вслухаючись в одноманітний шум водоспаду. Сьогодні йому не хочеться бути серед людської круговерті. Душа стомилася і прагне спокою, прагне самоти.
У нього так багато зв'язано з цим містом! Саме тут давним-давно, цілих шістнадцять весен тому, його надоумив Аполлон покинути посеред ночі затишний притулок і самому, без поводиря, вирушити назустріч невідомості. Біля Дельф йому була дарована щаслива зустріч з Бантом. А через кілька років тут, у Дельфах, його вінчали лавровим вінком — тоді на піфіадах його, Гомера, назвали першим ае-дом. Пригадується, балакун Оріфій, обнімаючи його, на всю площу зраділо вигукував:
— А я казав, що ти переможеш!.. А я казав, що так буде!..
Немає вже Оріфія, відбалакав своє. Так і загинув у притулку, міняючи хліб на вино. А був же хороший аед, його гімни Аполлону й нині співаються... І чому тільки срібно-лукий син Зевса не застеріг Оріфія від згубного Діонісово-го питва?!
Кілька днів тому Гомера зустріли в Дельфах з почестями, гідними великого владики. Його скрізь тепер так зустрічають. Якби й на Евбею завернув, то' теж, певно, без почестей не обійшлося б. Бо співомовці встигли рознести його "Ілі-аду" по всій Елладі. Бо до його імені встигло доточитися стільки билиць і небилиць, що нерідко люди приїжджають до нього з далеких поселень тільки задля того, щоб потім при нагоді мати змогу похвалитися: "Я слухав Гомера".
Слухачі не питають його, що нового він ще складає. Вони просто чекають від нього нових пісень. Вони вірять, що ці пісні будуть, що вони не поступляться "Іліаді", а то й перевершать її. І їх віра холодить Гомерове серце страхом. Бо відчуває, що розтає його натхнення, його снага, як гора у вечоровій сивизні: то височіла могутньо, аж на плечі чавила, а то вже поменшала, розпливлася, ледь мріє.