Уночі знову явився Ахілл. І знову задуманий, засмучений. Та ще й без бойового обладунку.
На цей раз Ахілл сидів на березі моря і незмигно дивився в голубу далечінь. Зачувши шелест піску під Гомеровими ногами, спитав:
— Чуєш?
Море ласкавиться, ласкавиться — жодна хвилька не плюсне. У високості то з'являються, то тануть сріблинки чайок. І над сушею, над морем, над чайками висне тиша.
— Невже не чуєш? — дивується Ахілл.
Як не вслухається Гомер — тиша, тільки тиша. До дзвону у вухах. Та як зізнатися в цьому великому героєві?
— Ти аед, ти повинен чути,— довірливо мовить Ахілл.— Ось прислухайся. Тепер чуєш? Це шумлять платани у моїй Фтії. Скільки пам'ятаю, вони все шумлять біля дому мого батька, Пелея, владаря мужів мірмідонських... Печалиться, певно, зараз мій батько. Та й як не печалитися? Не мав у домі своєму дітей, нащадків владущого роду. А я, єдиний син, якому боги приділили таке коротке життя, теж не доглядаю його старості — сиджу ось далеко від вітчизни. Якби хоч мені самому чи комусь від цього радість була! А то ж нікому. Отак і маюсь по землі тягарем безкорисним. Прислухаюсь до шелесту рідних платанів, а побачити їх уже й не зможу: ген отам розпорядився я насипати пагорб. Так, так, той самий, про який ти даремно допитувався у Пе-лагона... А біля твого дому в рідному полісі теж ростуть платани?
— Буки.
— То теж гарні дерева. І такі ж гомінливі. Ти той гомін, сподіваюся, і звідси чуєш?
Гомерові навіть пісок під ногами здається гарячим: ну як йому зізнатися Ахіллові, що про оті обчовгані ним ще в дитинстві три буки, які не знати з якого віку височать у полісі неподалік колишньої його хати, так ні разу й не згадалося відтоді, коли він вирушив до Трої. Проте Ахілл і сам здогадується про це.
— Ще зашумлять твої буки,— пророкує.— Ой зашумлять! Аж всю душу виверне від того шуму.
І враз не знати звідки — голос:
"Гомере, а між нами ніколи не буде сварки, правда?.."
Такий знайомий голос, від якого серце починає битися часто-часто.
"У нас буде завжди, як сьогодні?.."
О боги! Ви таки не хочете дати забутися. Невже вам мало Гомерового каліцтва? Невже для вас насолода — ятрити людині рану? Будьте ж милосердні. Ви ж всесильні — кому ж, як не вам, бути милосердними?!
"Навіть коли й постаріємо?.."
Єленин голос журкоче тихо, ніжно. А в Гомерових вухах віддається стодзвоном. Наче хтось із усієї сили б'є в било, скликаючи жителів поліса на майдан для вирішення якогось нагального питання.
Гомер прокидається — тиша. І так гнітюче, так тоскно на душі, аж закричати хочеться.
Відчуває: уже не заснути йому до ранку. Підводиться з постелі, накидає поверх хітона свій бувалий у бувальцях фарос, виходить на вулицю. Стежкою, якою вже не раз водила його Навсікая, йде на берег плюскітливого Сімоента. І там сидить наодинці зі своїми думками, поки ясноликий Геліос не викочує на небозвід свою променисту колісницю.
Вгорі курликнув журавель, за ним — другий, третій. Певно, зграя пролітає. Навсікая казала, журавлі селяться десь тут за Скамандром, на луці.
А в пам'яті постають просторі луки обабіч струмистого Каїстру, де завжди водиться сила-силенна довгошийого птаства. О як давно те було, коли він міг милуватися ширянням легкокрилих лебедів у асійськім небі!..
У поселенні ранок народжує звичний рух: жінки з амфорами на плечах спускаються до потічка по воду, чоловіки поспішають у своїх господарських справах, а дітям теж не сидиться вдома — ген ціла ватага їх шаснула за околицю... На давній землі Троади починається ще один день.
Позаду — кроки двох: Лікаонові і якогось незнайомця.
Травозцілитель кладе Гомерові на плече долоню:
— Кажу он йому: Гомер зараз нікуди не збирається та й збиратися не думає. А він заправив своє: сам хочу говорити з аед ом. От.— І вже до того, з ким прийшов: — Ну що ж, говори.
Це виявився той самий чоловік із сусіднього поселення, який уже, було, приходив до Гомера і запрошував навідатися до них. Прийшлий чемно привітався і слово в слово повторив те, що говорив минулого разу:
— Чули про тебе. То чи не виявиш бажання побувати в нас? Нехай би й наші поселяни послухали.
Гомер розуміє: варто йому відповісти, що все ще почуває себе не зовсім здоровим, або просто дати зрозуміти, що не має бажання нікуди йти, як Лікаон уже знайде спосіб спровадити прийшлого чоловіка. Можливо, Гомер саме так і вчинив би. Та тут зринули в пам'яті слова, що їх у сні йому сказав Ахілл: "Ще зашумлять твої буки. Ой зашумлять!" І він мовив, звертаючись скоріше до Лікаона, ніж до прийшлого:
— Якщо ненадовго... Якщо тільки на кілька днів, поки я заспіваю про Іліон...
Старий був Лікаон, багато знав і розумів. Отож зрозумів він і те, чого аед ще й сам як слід не усвідомлював. І заболіло йому, ще й як заболіло, що не справдилися його сподівання і розрахунки: не буде Гомер його зятем, не повернеться він більше до їхнього поселення.
Проте жодним рухом, жодним словом не видав себе Лікаон. Сказав ніби навіть байдуже:
— Раз ненадовго, то чого ж... Раз люди хочуть слухати, то чого ж... Скажу Навсікаї, щоб зібрала в дорогу. От.— І рушив до свого двору — прямий і високий, як жердина. Постукував костуром по землі. І вітерець кошлатив його довгу білу бороду.
* * *
Від поселення до поселення, від поліса до поліса. Гомера запрошували, його чекали, його оточили увагою. Спочатку було незвично і навіть боязко, коли вечорами на площі або в просторій оселі якогось владики збиралися люди у тісний гурт, щоб послухати його пісню. Бо щоразу невідступно тривожила думка: чи торкнуться його слова душ оцих чесних трударів, чи збудять у них живу струну? І що нового скаже він тим, кого відірвав від справ, від безконечних, але таких важливих турбот про хліб насущний? Чи не пожалкують ці люди, що згайнували свій час? Адже, на відміну від усіх тих співомовців, яких пощастило йому досі слухати самому чи про яких доводилося чути від інших, він не прагнув ні розважити слухачів доладно зв'язаною оповіддю про удачливого Василевса, ні потішити смішною пісенькою про нерозторопного купця чи про винахідливого коханця, ні довести до сліз жалісною розповіддю про нещасливе кохання, ні вселити богобоязний дух славодзвон-ними гімнами на честь безсмертних олімпійців, ні повторити на новий лад відому здавна мудру пораду господарникові.