Видужував Гомер повільно. Бо жадоба творчості полонила все його єство, і він щоденно трудився до знемоги над своєю піснею. Не зважав ні на застереження Лікаона, ні на вмовляння Еанта і Навсікаї.
Та і як йому було зважати?! Адже перед ним ожили, перед ним жили, ворогували і мирилися, перемагали і гинули, звершували подвиги і ниці вчинки ті, про кого він прагнув розповісти. Він чув їхні голоси, сам розмовляв з ними — радився, сперечався, з ними печалився і радів. Він бачив їх своїми сліпими очима, бачив кожну складку їх одягу, кожну рисочку на обличчі. І йому треба було чимскоріше, поки вони ось поруч, ввести їх у пісню, щоб вони ожили і заговорили для інших.
Лікаон і Навсікая, слухаючи, як сліпий аед говорить голосами різних мужів, як плаче і сміється, гнівається чи виявляє світлу лагідність, дійшли до висновку, що це не інакше, як самі боги вкладають йому слова в уста. А коли Гомер загримів повелительським голосом Зевса і священні імена безсмертних називалися поруч з іменами людей — тут уже й сумніватися стало нічого. І батько з дочкою пройнялися особливою пошаною до співомовця, нікому не дозволяли заходити в приміщення, коли той вів мову з невидимими богами і героями.
Одного разу Гомер попросив Лікаона: — Розкажи мені про своє цілительське ремесло. Ти, певно, бачив різні рани, знаєш, від яких помирають люди, а які можна вилікувати.
— Для чого це тобі? — насторожився і водночас здивувався старий Лікаон.
Цілительське мистецтво — це мистецтво родинне, його передають тільки від батька до сина. Передають під великим секретом, бо то вікова мудрість, добута вона дорогою ціною — багатьма життями інших людей, тож утаємничувати в зцілительство можна тільки найближчих родичів-спад-коємців.
Та й для чого такі знання сліпому аедові? У нього є фор-мінга, вона й прогодує його. Хіба зцілительський хліб набагато солодший?
— У своїй пісні я розповідаю про часи, коли безугавно бряжчали мечі. А як я намалюю справжнє бойовисько, якщо так мало відаю про рани?
— Твій товариш якось казав, що бойовисько ти знаєш не зі слів. Та й рани теж. У наші дні мечі брязкають не менше.
— Що в мене тих знань! Я хочу, щоб у пісні все було, як у житті. Щоб навіть очевидець не дорікнув, а знавець підтвердив, що то саме так, а не інакше.
Хіба можна відмовити людині, яку надихають на слово самі боги? І старий Лікаон почав розповідати Гомерові про те, чого набачився на віку. А вік був щедрий, ой щедрий на людські біди, на ворожнечу, на жорстокість, на підступність. Згубу людині несли і стріла, і меч, і спис, і ніж, і камінь. То тільки приязні випадало мало, а злоби ого-го скільки!
Взагалі Лікаон і не порушував родового закону, бо повністю не втаємничував Гомера у зцілительство. Адже одна справа розповідати про рани, інша — показувати їх; одна справа говорити про будову людського тіла, інша — знати це тіло зі щоденної роботи лікувальника. Та й як сліпому покажеш те, що можна показати видющому?
Гомер чи то слухав, чи то своє щось думав. Лікаонові раз навіть здалося, що співомовця вже перестала цікавити його розповідь. Тож непомітно перевів мову на те, що посушливий Евр 22, певно, знову пригнітить збіжжя — якщо ще з тиждень не повіє благодатний Нот 23 і не принесе дощів та туманів, то урожай цього року буде зовсім нікудишній...
Евр — східний вітер.
Нот — південний вітер, що приносив грекам тумани й дощі.
Але аед перепитав:
— Кажеш, якщо спис вцілить у підчерев'я і прониже тіло, то вже людину не зцілить ніякий лікувальник?
Довелося Лікаонові повертатися знову до тих випадків, коли він зцілював поранених і хворих. Дивувало його, що аед одразу схоплював розказане і міг повторити слово в слово усе почуте від Лікаона.
Та особливо вразила Гомерова тактовність: той ні разу так і не запитав, яке саме зілля брати в тому чи іншому випадку, і скільки чого брати для настою, напару, порошку чи мазі. Значить, шанує мистецтво зцілителів і розуміє, що йому, Лікаонові, ніяк не можна піти проти родинного закону — втаємничувати чужу людину в своє ремесло. І траво-зцілителеві щиро запраглося стати в пригоді цьому дивному чоловікові, якого боги прислали з далеких країв саме до нього. Тож висиджував немало часу біля Гомера, втішаючись його здатністю миттю переймати почуте.
Гомерові й не потрібно було вивідувати всі тонкощі зці-лительства. Він вихоплював із розповіді тільки те, що підходило для відтворення тієї чи тієї задуманої сцени. На решту деталей не звертав уваги, не до того — він поспішав, дуже поспішав, боявся, що трапиться щось і він не встигне.
А творилося, як йому здавалося, аж надто повільно. Доводилося повертатися до зробленого, переінакшувати. Не раз було й зовсім відкидав якусь картину, бо вона погано в'язалася в канві твору. Гомер злився на свою недолугість, але вдіяти нічого не міг, бо ж зупинити час не дано нікому.
Потім, коли вже вималювалося загальне полотно пісні про війну греків з троянцями і Гомер із солодким острахом почав усвідомлювати, що вже створено, йому закортіло довідатися, як сприйматимуть цю роботу слухачі. Чи вони хоч зрозуміють його, чи викличе пісня в людей ті ж почуття, які хвилюють його самого? А що, коли зустріне німоту в серцях слухачів?
Переживав і боявся. Куди більше, ніж колись на святі Деметри у рідному полісі. Бо тоді він не був упевнений у вартості своїх гімнів — він чекав оцінки і прагнув оцінки якомога вищої. Тепер же він сам добре знав вартість пісні, не сумнівався в її мистецьких достоїнствах. Переживав тільки за одне: щоб сприйняли її.
Якось надве-чір зайшли провідати Еант із Пелагоном. Гомер зустрів їх урочистий, сяючий. Гукнув Навсікаю і попросив покликати ще й Лікаона.
— Послухайте,— сказав,— як воно є.
Пробіг пальцями по струнах формінги і почав широко, незвично, голос тремтів від хвилювання:
Гнів оспівай, о богине, Ахілла, сина Пелея, Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв...
Кілька вечорів сходилися вони слухати Гомера. Слухали про сиву давність, про таємниче-захоплюючий світ героїв-предків. І здавалося їм почуте дивною казкою. І забувалася гризота їхнього нинішнього сірого і безликого дня, забувалося своє злиденне існування, праглося до чогось високого і красивого.