Тут їх заливає сонячне світло — відчинено двері. А в дверях усміхається Аліферс:
— Приємному товариству моє вітання!
Ксенон мовчки відступає до тапчана — тільки Аліферса оце якраз бракувало! Але той уже своє править:
— О, а казали, Ксенон нарешті вибрався полоти свій виноградник.
— Не переживай, Аліферсе, бур'яни з мого виноградника не перекинуться на твій.
— Ще чого — переживати! — пхикає той.— У мене є кому пильнувати мої виноградники: під рукою наглядача три дюжини рабів. А от коли ти ще трохи не візьмешся за свою лободу та осот, то й жодного хойнікса 9 вина не націдиш.
"Якраз пора для твоїх похвалянь!" — злиться Ксенон.
— До твоєї кратери з ковшем підступати все одно не збираюся, — відповідає.— Збитків мати не будеш.
— Поживемо — побачимо... А для тебе, Гомере, раз ти вже так на своєму стоїш, є новина: купець, виявляється, сьогодні веде свій караван. Замовив йому слівце за тебе — каже, візьму з караваном, чому не взяти. Просив тільки зібратися швидше, бо в нього караван уже споряджений, то довго чекати — сам розумієш...
— Уже зібрався,— каже Гомер.— Формінга при мені, торбинка з хлібом при мені — чого ще? Ходімо.
Це навіть Аліферса ошелешує. Готувався плутати сіті ще й далі, а воно, виходить, уже нічого не треба. Запинається:
X о й н і к с — міра місткості, трохи більша одного літра.
— Як? Отак зразу?
— Купець за послугу дорого править, еге?
— Ні, ні, що ти! — похапливо відповідає Аліферс — Купець каже, йому приємною буде присутність аеда-співо-мовця в його каравані. Купець чекає.
— То чого ж? Пішли!
А біля одвірка стоїть не помічена досі ніким Єлена. Певно, зразу за Аліферсом увійшла. Стоїть, як статуя — слова не в змозі мовити. Біля ніг — вузлик з вовною: випав з рук.
Ксенон загороджує Гомерові прохід:
— Одумайся, людино!.. Ради нашої дружби не роби цього. Заради Єлени — вона не переживе...
Але той відсторонює його:
— Так треба, Ксеноне. Треба. А для Єлени це, може, й краще.
І тут Єленин зойк:
— Ти що кажеш?! Що ти таке кажеш?!
Болісно спотворюється обличчя Гомера, безсило опускаються його плечі. Але це тільки на мить. І Гомер уже знову сам собою у своїй уперто-несхитній рішучості.
— Вибач, Єлено, я не знав, що ти слухаєш. Але що сказано — те сказано.
— Виходить, для тебе я вже ніщо? Виходить, он воно як... Ні, ти не можеш мені дорікнути ні в чому. Не можеш! Сам казав, що це я зростила в тобі співця, як хазяїн хлібний колос.
— Коли на хлібному стеблі замість одного колоска виростає два — хіба хазяїн стане відщипувати той другий?
— Я слухалася не тільки богів, а й серця. За все наше подружнє життя я тобі жодного разу ні в чому не заперечила. Ти розпоряджався мною, як хотів... Безсердечний ти!..
Вона плаче, вона виказує йому, вона виливає свій біль, свою образу. І свою любов. Вона все ще в глибині душі не вірить, що це відбувається насправді, що він зважиться на такий крок.
— Людиною, Єлено, ніхто не може розпоряджатися, якщо вона сама того не захоче... І я іду. Прощавай.
Він переступає поріг. Він уже переступає поріг.
— А я?.. Як же я?.. Виходить, лише тінь?.. А якщо я не хочу бути тінню? Якщо я не хочу?! Не хочу!..
За порогом — кроки. Віддаляються.
— Якщо я... Віддаляються...
— Аліферсе! Ксеноне! Чого ж ви стоїте?! Поверніть його... Поверніть!.. Гомере!.. Гомере!.. Го-ме-ре-е!..
* * *
Це тільки в гірській ущелині луна довго повторює голос людини. А в ущелині віків глухне він скоро. Так скоро, що ми, скільки б не напружували свій слух, уже ніколи не почуємо розпачливого Єлениного "Го-ме-ре-е!.."
Зате людські почуття не глухнуть навіть під вагою віків. Вони знову й знову повторюються в поколіннях. Тому й сьогодні ми можемо відчути біль Єлениного крику — варто лише прислухатися серцем.
* * *
Якби Гомер був уважнішим, він би одразу спостеріг, що в каравані підібралися якісь одні мовчуни. Ото гейкне хтось із погоничів на мулів, цвьохне інший батожищем, підганяючи худобину, та й знову тільки тупотіння ніг. Та ще іноді собака гавкне на бичка, якому знічев'я забаглося відбитися від стада.
Але аед, щойно переживши душевне потрясіння, зовсім не прагнув до спілкування з людьми. Скоріше навіть радий був, що його ніхто не турбує, ніхто ні про що не розпитує. Тож і гадки не мав, що всі в каравані, попереджені купцем Меандром, навмисне стороняться його, щоб не проговоритися про напрям каравану.
Переобтяжена виміняною за крам худобою, купецька валка посувалася повільно. Дорога звивалася поміж зеленими пагорбами та луками. Кілька разів довелося переходити вбрід невеличкі річечки, що при нинішній погоді виявилося справою навіть приємною.
Коли зупинилися на нічліг, у всіх теж знайшлися свої турботи: погоничі заходилися розпрягати та триножити мулів, охоронці заступили на сторожову службу, а обидва наглядачі стежили за роботою одних і других, розпоряджалися щодо вечері.
Караван на теперішній дорозі — справа непроста. Тим більше такий, із гуртом худоби. Так і пильнуй, щоб грабіжники не налетіли зненацька. Розплодилося того зілля чимало — і дикі кочівники-варвари, і свої, греки, теж ласі на дармовинку.
Гомер осторонь присідає на траву. Не вслухається в гомін голосів — думки снуються довкола сьогоднішнього його кроку. Гніздиться в грудях двояке почуття: і тягар, що так ось вийшло, і полегкість, що нарешті зважився йти. Бо все одно йому довелося б колись таки зважитися.
Чим далі, тим більше міцніє в Гомера певність у власній правоті. Не хочеться тільки вірити в Аліферсові слова. Все-таки, певно, ворушить Аліферсову пам'ять отой колишній Єленин вибір. І то напевне ворушить! Бо п'ять років — хіба то відстань для почуттів, щоб заглушити їх?
Але як би там не було, крок зроблено. Тепер тримайся, аеде, і ділом доводь, що це не просто була твоя нікчемна забаганка, а виважене серцем і розумом рішення. Щоб навіть найостанніші невіри повірили в тебе, аеде.
Нарешті Гомерові супутники дають усьому лад, збираються докупи. Теплиться багаття, пахтить смажена баранина — всідаються вечеряти. Тільки вартові пильнують віддалік, для них зараз пора найвідповідальніша.
Купець Меандр наколює шматок баранини на дерев'яну шпичку, підносить аедові: