* * *
Камінь ще не встиг нагрітися після ночі, а в затінку стін то й зовсім прохолодно. І жінки холодком звідусіль тягнуться до джерела, щоб запастися на день водою.
Ось через агору * і далі по вулиці проходить Єлена, ледь схиляючись під вагою повної амфори, що тисне на плече.
Ксенон навмисне відступає за ріг будинку, щоб Єлена його не помітила. Коли це позаду — кроки. Аліферса несе. От іще!..
Ксенон поспішно нахиляється, починає повільно розв'язувати шнурівку на сандалії. Аліферс уже поруч. Ряхтить:
— Лоскоче, га? Хе-хе...
І то треба, щоб такий дурнуватий смішок був у чоловіка!
— Муляє, — буркає у відповідь Ксенон. — А тобі цікаво? Він перевзуває сандалію, вдавано витрусивши з неї надокучливий камінчик.
— Лоскоче,— мружить око Аліферс— Бачу, лоскоче...
— Сандалія муляє... А ти проходь, проходь своєю дорогою,— відсторонюється Ксенон.
Аліферс метляє візерунчастими полами білого плаща, навіть не збирається проходити.
— Я тільки своєю і ходжу. Хе-хе... На моїй дорозі мені не муляє і не свербить, як декому.
"Не інакше, як навмисне вичатовує,— думає Ксенон.— Ну ж і нюх! Це, певно, вважає, що на гарячому застукав, що я отак і розпливуся перед ним у зізнаннях. Еге, не на того натрапив!"
— В'їдливий ти, Аліферсе, як оса.
— Я що? Я, Ксеноне, тільки правду кажу.
— Нудить од твоєї казені.
* Агора— місце, де відбувалися народні збори
— Кого нудить, кому свербить... То вже таке... А все ж несправедливо на світі ведеться: скажеш, як є — так тебе вже готові загризти. Несправедливо. — Він скрушно зітхає, ніби й справді образився до глибини душі. Але тут же й знову хитренько мружиться: — От поясни, для чого кротові сонце? Він же все одно на нього не дивиться.
Ксенона аж перекошує: оце вже підступність то підступність! Виходить, Аліферс не просто вистежує, а ще й намітив його, Ксенона, собі у спільники. До чого докочується людина! Стараючись бути якомога спокійнішим, він удає, що не зрозумів:
— Ти про що?
— Про сонце.— Аліферс говорить довірливо, навіть палко.— Про те, що воно соколові більше потрібне, ніж кротові. Чи не так?
— Якщо маєш на увазі Єлену, то тобі не личить так одзиватися про її сліпого мужа.
Певно, таки проривається у мові Ксенона ота відраза, що сповнює душу. Бо в Аліферса миттю на обличчі з'являється знову маска єхидної байдужості, і він руками розводить:
— Овва, куди загнув! Я про сонце, тільки про сонце. Он бач, як висяює. Знає, що сьогодні свято. Гарний деньок буде, хе-хе... Гарний деньок... А тобі, кажеш, лоскоче? Ну-ну...
Щільніше обгорнувшись плащем, ніби йому враз стало холодно, Аліферс повагом прямує на агору.
* * *
Поставивши амфору з водою на невисоку кам'яну тумбу, що в кутку кімнати, Єлена роздмухує вогнище, сипнувши на ледь тліючі під попелом вуглинки жменю сухого маслинового листя, підкладає дрівця. Коли жовтаві язички полум'я веселіють і набираються сили, вона підсовує до вогню горня, щоб закип'ятити води.
Сонце зацікавлено зазирає в приміщення через вузенький віконний отвір, визолочуючи прямокутну латку на лаві. Саме на цій латці і вмощується Єлена. Знімає своє верхнє плаття-пеплос, починає штопати його — протерлося.
Гомерові думається своє. Звісивши босі ноги з тапчана, він неуважно перебирає струни формінги. І коли Єлена скаржиться, що геть зовсім зносився її пеплос, і якщо вона ще трохи походить у ньому, то вже й не буде чого зашивати, Гомер тільки згідно киває головою-
— Еге, зносився.
— А на маслини знову видався неврожай,— продовжує Єлена. Через хвилю зітхає: — Прогнівили богів, от Геліос і палить усе. Кажуть, біля Мілета земля так пересохла, що тріснула навпіл.
— Еге, кажуть.
— Оце прицінювалася до вовни — перекупники знову правлять дорожче на цілих три оболи.
— Еге, правлять,— луною вторить Гомер. Єлена насуплює брови:
— "Еге, еге..." Чого це ти від мене, як від мухи, відмахуєшся?
П'ять років живуть разом, а ніяк чоловіка сповна зрозуміти не може: то він веселий, ласкавий, балакучий, а то нахмуриться — і важко від нього два слова витягти. Ось і зараз якийсь набурмосений. Певно, знову підступається ота болячка, знову допікає.
Єлена закінчує штопати плаття, вдягає. Підсідає на тапчан до Гомера, обнімає за плечі:
— Дуже болять очі, так?
— Болять, Єлено.
— От горенько! Обіцяв жрець: поболять і перестануть, а воно бач яка воля богів...
Невже так і не буде кінця-краю Гомеровим мукам? Тож, здавалося б, рани давно загоїлися, чого ж їм боліти? А воно приступ за приступом.
— То, може, і не підемо на свято Деметри? — пропонує вона.— Посидимо вдома, га?
— Як можна не вшанувати богиню! — заперечує чоловік. І повторює своє улюблене прислів'я: — Це тільки для безсмертних — амброзія, а для нас, смертних, — зерно Деметри.
— Але ж твої очі...
— Та й Аліферс учора приходив, запрошував.
* О б о л — срібна, а пізніше мідна монета в стародавній Греції.
Єлена розуміє: свято Деметри — то таки свято! Сьогодні на агорі зберуться майже всі жителі поліса. Навіть немічних старців приведуть під руки і посадять на застелені овечими шкурами високі кам'яні лави, щоб їм зручно було дивитися на богоугодні гуляння. Дівчата і юнаки, прикрасивши міську площу вінками та гірляндами квітів, принесених з довколишніх лісів і лугів, снопами ячменю та пшениці, пучками всього, чим тільки багаті тутешні поля, городи і сади, будуть привселюдно відтворювати одну з тих священних історій, які споконвіку з молоком матері входять у душу кожного елліна. І будуть багаті жертвоприношення на вівтарі Деметри, і лунатимуть священні гімни, і буде творитися чимало інших справ, гідних для вшанування могутньої і великої богині, яка дає родючість землі і без чиєї благотворної сили ніщо не зростає ні в лісах, ні на полях, ні на луках.
Свого сусіда, Аліферса,— одного з розпорядників свята і чи не найзнатнішого чоловіка в їхньому полісі — Гомер вважає другом. А як відмовити другові? Та й співати на такому святі в присутності всіх кращих мужів поліса — це почесно для кожного аеда-співомовця.
Але ж...
— У тебе вигляд, Гомере, такий похмурий.
— Це не від того, що очі болять. До болю я вже звик. Тут інше.
— Інше? А ти поділися — легше стане. Гомер мнеться. Гомерові явно важко говорити.