Зминув день, ще день — дорога не оживала, а тим часом сльота, дощ і град прали дві тисячі гобо, що витяглися попри колію. Аж тої ночі добрі люди з Каунсіл-Блафса взяли гору над залізничною адміністрацією. Юрба з Каунсіл-Блафса перебралася через річку до Омахи і там, прилучившись до іншої юрби, вчинила наскок на сортувальну станцію Об'єднаної Тихоокеанської залізниці. Спершу вони захопили паровоз, відтак зліпили сяку-таку валку, і тоді об'єднана юрба нагромадилась у вагони, перетяла Міссурі і погнала Рок-Айлендською віткою, щоб передати нам той поїзд. Залізничне начальство спробувало було і тут їх обставити, та не вигоріло, причому дільничний бригадир з одним робітником дізнали смертельного страху. Ці двоє за потаємним телеграфним наказом зібралися влаштувати аварію поїзда з нашими симпатинами, розвівши рейки. Як на те, ми стереглися підступу і виставили чатових. Злапані на гарячому, оточені двома тисячами розлючених гобо, бригадир той зі своїм поплічником наготувалися прийняти смерть. Не пригадую, що їх урятувало, чи, бува, не прибуття поїзда.
Тепер настала черга на облизня нам, і ми його спіймали, ще й здорового. За поспіхом ті дві юрби не подбали стулити досить довгий поїзд. Місця на дві тисячі гобо не вистачило. От обидві юрби та гобо разом помітингували, побратались, погорлали пісень та й розлучились. Городяни повернулися на захопленому поїзді в Омаху, а гобо наступного дня рушили в стосорокамильний похід на Де-Мойн. Тільки аж перетявши Міссурі, військо Келлі почало йти пішки і по тому вже їхати йому не довелося. Це коштувало залізницям чортову силу грошей, та вони діяли з принципу й перемогли.
Андервуд, Лола, Менден, Евока, Волнат, Марно, Атлантік, Вайото, Еніта, Едер, Едем, Кейзі, Стюарт, Декстер, Карлгем, Де-Сото, Ван-Метер, Бунвіль, Номере, Велі як яскраво зринають у пам'яті назви всіх цих міст, коли пробігаю очима по карті наш шлях родючими землями Айови! А гостинні айовські фермери! Вони прибували своїми возами і підвозили наше манаття; опівдні годували нас гарячими сніданками край дороги; мери затишних містечок виголошували вітальні промови і квапили нас іти далі; делегації з маленьких дівчаток і дівиць виходили нам назустріч, а доброчесні городяни сотнями висипали з домівок і, взявшись попід руки, розгонисто маршували разом з нами головними вулицями. Ми приходили до міста, наче цирк приїздив, і щодень божий був цирк, бо міст було копно.
Вечорами до нашого табору збігалася вся місцева людність. Кожна чота розкладала своє вогнище, і навколо кожного вогню щось діялось. Кухарі з моєї чоти, чоти "Л", були мастаки танцювати й співати, і найчастіш вони спричинялися до наших розваг. В іншому краю табору співав самодіяльний хор — одною з зірок там був Зубодер із чоти "Л", і ми ним страшенно пишались. Він же смикав зуби всьому війську, а що цю процедуру здійснювано звичайно під час їди, то наше травлення стимулювали розмаїті пригоди. Знеболювальних засобів Зубодер не мав, але двоє-троє з нас усе раді були прислужитись — потримати пацієнта. До того ж на розвагу чотам і хорові, місцеві священики мали звичай правити службу, і завжди виголошувалося багато політичних промов. Все це діялось навперебій; позаду лежало півдороги, і похід наш був у розпалі. З-поміж двох тисяч гобо можна випорпати силу талантів. Пригадую, в нас була добірна бейзбольна дев'ятка, і по неділях ми звикле громили всі місцеві команди. Часом навіть по двічі в ту саму неділю.
Торік, відбуваючи лекційну подорож, я завітав у Де-Мойн пульманом — я маю на увазі не "пульман з бічними дверима", а таки справжній. На околиці міста я побачив сушарні старої цегельні, і серце мені скалатнуло. Це ж там, під тими сушарнями, дванадцять років тому окотилось наше військо і присяглося страшною клятвою, що далі й кроку не ступить своїми натрудженими ногами. От ми заповіли ті сушарні й ознаймили Де-Мойнові, що тут і лишимось — що сюди ми прийшли пішака, але нехай нам те й се, якщо ми пішака заберемося звідси. Де-Мойн був гостинний, та хорошого потроху. Нумо, любий читачу, трохи рахуби. Тричі сито поїсти двом тисячам гобо треба шість тисяч пайок на день, сорок дві тисячі пайок на тиждень або сто шістдесят вісім тисяч пайок на найкоротший календарний місяць. Це вам не пхе яке. Грошей у нас не було. Все лягало Де-Мойнові на плечі.
Місто було в розпуці. Ми стояли табором, виголошували політичні промови, давали побожні концерти, смикали зуби, грали в бейзбола і в "сьомаки", з'їдали наших шість тисяч пайок денно, а Де-Мойн за це платив. Місто спробувало уломити залізниці, але ті затялися; вони заявили, що ми не поїдемо, та й квит. Дозволити нам їхати, значить, створити прецедент, а їм ніякі прецеденти не потрібні. А ми все знай їли та їли. То був найстрахітливіший чинник у ситуації. Ми добивались до Вашінгтона, і, щоб заплатити за наш проїзд, не увійти б Де-Мойнові муніципальної позики, навіть при пільговому тарифі; наколи б же ми й далі лишалися в місті, то йому все одно довелося б випускати позику, щоб прогодувати нас.
Тоді проблему розв'язав якийсь місцевий геній. Ми не хочемо йти пішки. Дуже добре. Ми поїдемо. Від Де-Мойна до Кіокака на Міссісіпі тече річка Де-Мойн. Відстані тут миль триста. Ми можемо проплисти їх, — заявив місцевий геній. А вже маючи засоби до плавби, ми легко по Міссісіпі досягнемо Огайо, а звідти проти води підемо по Огайо і закінчимо коротким переходом через гори до Вашінгтона.
Де-Мойн удався до підписки. Високосвідомі громадяни зібрали кілька тисяч доларів. Закуплено силу дерева, мотуззя, гвіздків та конопаті, і на берегах Де-Мойну розгорнулась ера небаченого суднобудівництва. Ну, а той Де-Мойн — миршавий струмок, хтозна за що вшанований назвою "річка". У нас на розлогому Заході його б нарекли "потічком". Найстаріші поміж демойнян хитали головами і пророкували нам невдачу, бо води замало і плисти не спосіб. Де-Мойн, одначе, тим не журився, аби здихатися нас, а ми, від'ївшись, набралися такого оптимізму, що теж собі тим голови не сушили.
В середу 9 травня 1894 року ми вирядилися в дорогу, і наша велична прогулянка розпочалася. Де-Мойн відбувся абищицею, і за це він, безумовно, завинив бронзового пам'ятника місцевому генієві, що вирятував місто з притуги. Правда, Де-Мойнові довелося заплатити за наші човни; в сушарнях ми з'їли шістдесят шість тисяч пайок і ще дванадцять тисяч їх прихопила з собою інтендантська служба, — це щоб відвернути голод у пустелі; але ж подумаймо, що було б, якби ми лишалися в Де-Мойні одинадцять місяців замість одинадцяти днів! А при від'їзді ми ще й пообіцяли Де-Мойнові повернутися назад, якщо річка не понесе нас.