Дорога

Страница 27 из 40

Джек Лондон

Дощ перейшов у зливу, в пітьмі не видко було й долоні перед носом, і ми, як пара сліпців, мацали за леда-яким притулищем. Інстинкт не підвів нас, бо небавом наштовхнулись ми на якийсь бар — не відкритий для відвідувачів бар, і не просто бар, замкнутий на ніч, ані навіть бар з постійною адресою, але бар на покотах, кудись ізвідкись пересовуваний. Двері були замкнуті. Нас діймав шквальний вітер з дощем. Ми не вагалися. Рраз — двері виламано, і ми добулися всередину.

Свого часу мені перепадали прикрі ночівлі, доводилось "носити прапора" в пекельних столицях імперій, слатися в калюжах, спати на снігу під двома коцами, коли спиртовий термометр показував 74 градуси нижче нуля (тобто не що інше як 106 градусів морозу); але кажу вам по щирості, зроду не перепадало мені прикрішої ночівлі, жодна ніч не долягала мені так, як та ніч зі Шведом у мандрованому барі в Каунсіл-Блафсі. Раз, що та споруда, начебто підвішена в повітрі, зяяла безліччю шкалубин у підлозі, крізь які аж гоготів вітер. Друге, що той бар був порожній: не було там і плящини з "вогнистою водою", аби нам зігрітись і забути своє лихо. Коців ми не мали і пробували заснути в мокрому до нитки одягу. Я закотився під прилавок, Швед — під стіл. За тими шпарами та щілинами в підлозі було нам невліжно, і через півгодини я перебрався на самий прилавок. Трохи перегодя Швед теж перебрався на верх свого столу.

І тут ми циконіли з холоду та молили бога, аби вже світало. Я принаймні дотремтівся до того, що далі вже не годен був і тремтіти, бо м'язи виснажились і тільки прикро нили. Швед раз по раз охав та кректав і бубонів собі під ніс, видзвонюючи в зуби: "Більш ніколи, більш ніколи". Він бубонів ці слова знов і знов, без угаву, тисячу разів; а коли задрімав, то бубонів їх далі крізь сон.

Щойно засіріло, ми покинули наш дім страждань і опинились надворі в густому пронизливо-холодному тумані. Шкопертаючи, дотюпали ми до залізниці. Я збирався податись назад до Омахи, розкинути ногами по сніданок; мій товариш наміривсь їхати до Чікаго. Настала хвилина прощання. Наші закоцюблі руки потяглися одна до одної. Обоє ми дрижали. Сікнулися заговорити — тільки зуби лунко зацокотали в довколишній тиші. Ми стояли самотні, відірвані від цілого світу; короткий відтинок залізничної колії, обидва кінці якого губились у туманній потопі,— ось і все, що нам було видно. Німо дивились ми один на одного і щиро трясли один одному руки. Шведове лице посиніло з холоду, і моє, мабуть, теж.

— Більш ніколи — що? — ледь подужав я вимовити.

Слова застрягли Шведові в горлянці; потім, наче десь

іздалеку, аж із глибин його замороженої душі кволим, ледь чутним шепотом здобулися слова:

— Більш ніколи волоцюгою.

Йому заціпило, а коли він знов прийшов до мови, стверджуючи свою волю, голос його набрав сили й певності.

Більш ніколи не буду волоцюгою. Стану до праці. Ти б і собі зробив те саме. Від таких, як ця, ночей дістають ревматизм.

Він міцно стиснув мені руку.

— Бувай, хло',— сказав він.

— Бувай, хло',— сказав я.

По тому нас нарізно поглинула мряка. Більш ми так ніколи й не бачились. А ось, містере Шведе, слово до вас, де б ви не були. Маю надію, що ви таки стали до праці.

"ДОРОЖНІ ХЛОПАКИ І КОТОЛУПИ"

В газетах, журналах та біографічних довідниках не раз мені трапляються нариси про моє життя, звідки я, делікатно мовлячи, дізнаюся, що то заради соціологічних студій став я волоцюгою. Це дуже мило та любо з боку біографів, однак неточно. Я став волоцюгою — ну, та через ту свою життєву снагу, через той потяг до мандрів, що буяв мені в крові. Соціологія — то вже між іншим, вона прийшла тільки згодом, як мокра шкіра по стрибкові в воду. Я побрався на Дорогу, бо несила було втриматись; бо в штанях моїх бракувало грошей на залізничні квитки; бо така моя натура, що я не годен працювати все своє життя "в одну й ту саму зміну"; бо — ну, та-бо легше було вчинити так, ніж інак.

Це сталось у моєму рідному місті, Окленді, як було мені шістнадцять років. На той час у добірному колі друзяк-пригодників я зажив гучної слави й голосного титулу принца устричних піратів. Щоправда, поза тим вузьким колом, наприклад, серед чесних матросів, портовиків, власників яхт і законних господарів устричних ділянок, взивано мене "драбом", "гайдабурою", "харцизякою", "злодюгою", "грабіжником" та всілякими іншими негречними прізвиськами, — але все це мене тільки тішило і підносило на ще запаморочливішу височінь. На той час я не читав іще "Втраченого раю", і згодом, коли мені трапилось Мільтонове "Краще бути царем у пеклі, ніж рабом на небі"[16], я цілком упевнився, що великі уми снуються у тих самих річищах.

Якраз у ту пору збіг обставин завів мене в першу пригоду на Дорозі. Сталося так, що саме тоді з устрицями справа захиріла; що за сорок миль, в Бенішії, мені треба було забрати якісь укривала; що в Порт-Кості, за кілька миль від Бенішії, стояла на якорі під охороною констебля крадена шаланда. Ну, а ця шаланда належала моєму приятелеві, Діні Маккреєві на ймення. Вкрав її і залишив у Порт-Кості Боб Віскі, теж мій приятель. (Бідолаха Боб Віскі! Оце останньої зими на пляжі підібрали його труп, геть подірявлений бозна-чиїми кулями). Я невдовзі перед тим спустився з "верхоріччя" і доповів Діні Маккреєві про місце перебування його шаланди, і Діні Маккрей тут-таки запропонував мені десять доларів, якщо я прижену йому шаланду в Окленд.

Нічев'я мене заїдало. Я сидів на причалі і гомонів про це з Нікі Греком, ще одним безробітним устричним піратом. "То берімося", — сказав я, і Нікі пристав. Він був голий, як бубон. Я мав п'ятдесят центів та невеликого човна. Ці кошти я реалізував і навантажив на човна у вигляді сухарів, консервованої солонини і десятицентової пляшки французької гірчиці. (В ті дні ми страх як упадали за французькою гірчицею). Потім, уже надвечір, ми нап'яли вітрило й відчалили. Пливли цілу ніч, а на ранок з першою веселою хвилею припливу під супутнім вітром хвацько піднялися Каркінезькою протокою до Порт-Кости. Там стояла крадена шаланда, не далі, як двадцять п'ять футів від причалу. Ми підпливли до неї впритул і хутко стягли своє вітрильце. Нікі я послав наперед піднімати якір, а сам заходився розсупонювати зав'язки на вітрилі шаланди.