Дорога

Страница 14 из 40

Джек Лондон

Я увійшов до сонного міста. Простуючи тихою вуличкою, я вгледів на тротуарі трьох чоловіків, що рядком зближались до мене. "Наш брат, волоцюга, — вирішив я, — повставали вдосвіта". В цьому припущенні я лиш почасти мав слушність, тобто на шістдесят шість і дві третини відсотка. По краях то були й справді волоцюги, але середній — ні. Я збочив на край тротуару, щоб пропустити трійцю. Та вони по пройшли повз мене. По слову того, котрий був середній, усі троє стали, і він звернувся до мене.

Я враз ізмикитив, що до чого. Він був полісмен-"шухєр", а ті два гобо — його бранці. Джон Закон не спав і полював на раннього хробака. За хробака був я. Якби мені тоді той розум, що по кількох місяцях, я завернув би голоблі й дав звідти дьору, як сам дідько. Хай би був стріляв, — мене він би запопав хіба що влучивши. Гнатись він ні в світі б не гнався, бо два гобо в жмені варті більш, як один на втіках. Та я був тоді такий бевзень, що коли він спинив мене, застиг на місці. Балачка в нас була коротка.

— В якому готелі ви зупинились? — поспитав він.

Я влип. Ні в якому готелі я не спинявся. А що я не знав назви жодного місцевого готелю, то не міг і брехнею собі зарадити. До того ж я був занадто рано на ногах. Все свідчило проти мене.

— Я щойно приїхав, — відповів я.

— Ну, так повертайся і дибай поперед мене, тільки не дуже попереду. Тут дехто хоче з тобою познайомитись.

Отже, мене було "залободано". Я знав, хто це зі мною хоче познайомитись. "Шухер" і двоє волоцюг ступали слідом за мною, і я за вказівками полісмена допровадив усіх до міської тюрми. Там нас обшукали й позаписували наші прізвища. Я забув уже, під яким саме іменем мене зареєстровано. Я назвався Джеком Дрейком, та під час обшуку знайшли листи, адресовані Джекові Лондону. Вийшла неприємність, від мене зажадали пояснень, — деталі всього того стерлися мені в пам'яті, то я й не пам'ятаю вже, залободали мене як Джека Дрейка чи як Джека Лондона. Але той чи інший повинен числитись в архівах тюрми Ніагара-Фолс. Це можна з'ясувати на місці. Діялось то десь під кінець червня 1894 року, а за кілька днів по моєму арешті розпочався великий страйк залізничників.

З реєстратури нас завдали на "гобо" і замкнули. "Гобо" — це та частина тюрми, де у великій залізній клітці тримають дрібних правопорушників. Оскільки гобо-волоцюги становлять основну їх масу, ця залізна клітка й називається "гобо". Тут ми застали кількох волоцюг, що попалися ще раніше того ж дня, і раз у раз нам підкидали по двоє-троє нових. Нарешті, коли нас набралося шістнадцятеро, всіх повели нагору до судової зали. А тепер я правдиво опишу все, що діялося в тій судовій залі, бо знайте, що мій патріотизм американського громадянина зазнав там удару, від якого так ніколи вповні й не оклигав.

В судовій залі нас було шістнадцятеро в'язнів, суддя і двоє бейліфів[10]. Суддя, здавалося, сам собі правив і за писаря. Ніяких свідків не було. Не був там присутній жоден із громадян Ніагара-Фолса, щоб побачити, як чиниться правосуддя в їхній громаді. Суддя зирнув перед собою до списку справ і викликнув чиєсь прізвище. Підвівся один гобо. Суддя глянув на бейліфа.

— Волоцюзтво, ваша честь, — промовив той.

— Тридцять діб, — вирік його честь.

Гобо сів, а суддя вже викликав інше прізвище, й інший гобо зводився на ноги.

Суд над першим волоцюгою забрав ледве п'ятнадцять секунд. Суд над другим відбувся в такому ж темпі. Бейліф сказав: "Волоцюзтво, ваша честь", а його честь вирік: "Тридцять діб". Так воно і йшло, як по-заведеному: п'ятнадцять секунд на гобо — і тридцять діб на душу.

Німе жалюгідне бидло, подумав я сам собі. Та постривайте, дійде ось черга до мене; я його честі утну "концерта". Десь там на півдорозі його честь із якоїсь примхи дав одному з нас можливість вимовитись. Трапилося так, що цей чоловік не був справжній гобо. В нього не було ніяких прикмет заводового "шугая". Якби він підійшов до решти нас, коли ми чекали товарняка де-небудь під водокачкою, ми як стій визнали б його за котолупа. "Котолуп" у Гоболандії — синонім новачка. Цей котолуп був чоловік уже літній, мав так, либонь, років під сорок п'ять. Плечі він трохи горбатив, а лице йому поборознили негоди.

Багато років, за його словами, візникував він у якійсь фірмі в Локпорті (коли не помиляюсь), штат Нью-Йорк. Згодом у фірми справи пішли кепсько, і нарешті в сутужному 1893 році вона й зовсім збанкрутувала. Його тримали доостанку, хоч під кінець він працював уже тільки від нагоди до нагоди. Він докладно розповів про свою скруту з роботою в наступні місяці, коли стільки людей сиділо без роботи. Врешті він вирішив, що на Озерах у нього будуть кращі перспективи, й вирушив до Бафело. Він, звісно, "дійшов до краю", і ось він тут. Оце така історія.

— Тридцять діб, — вирік його честь і викликав чергового волоцюгу.

Викликаний підвівся.

— Волоцюзтво, ваша честь, — промовив бейліф, і його честь вирік:

— Тридцять діб.

Так воно і йшло, по п'ятнадцять секунд і по тридцять діб на кожного. Жорна правосуддя мололи без затину. Зважаючи на ранню годину, дуже можливо, що його честь ще не снідав і тому квапився.

Кров американця скипіла в моїх жилах. За плечима в мене було кілька поколінь американських предків. Одна із свобод, за які вони змагались і накладали головами, було право на суд присяжних. То була моя спадщина, скроплена й освячена їхньою кров'ю, вона перейшла від них до мене, отже, я мав стояти на своєму. Ну ж гаразд, погрозився я подумки. Нехай він лише дійде до мене!

І він дійшов до мене. Викликнув моє. прізвище, яке воно там не було, і я підвівся. Бейліф промовив: "Волоцюзтво, ваша честь", і я почав говорити. Та суддя почав говорити водночас, і сказав він: "Тридцять діб". Я запротестував, та в цю мить його честь саме викликав по списку наступну жертву. Його честь відірвався тільки, щоб кинути мені: "Замовч!" Бейліф живосилом посадив мене. А за мить наступний гобо дістав своїх тридцять діб і ще один ось-ось мав дістати свої.

Упоравши нас усіх по тридцять діб на брата, його честь перш ніж відпровадити нас, несподівано повернувся до візника з Локпорта — того єдиного чоловіка, якому дав висловитись.