Вже не стелилась "для годиться" канапа, і Володимир і Таля спали разом на родинному ліжку.
Довго не давав заснути Ганні шепіт закоханих за стіною. Лише закриє на момент знеможено вії, як знову пробігає їй по тілі болісний дрож, і Ганна то зі стогоном скручується на своєму ліжку, то, затаївши віддих, прислухається до стіни.
Вранці вона прокинулася ще змарніліша, ніж була до того. Під очима обвисли мішки, по зжовклих щоках розходилися борознами зморшки, бірюзові очі вицвіли й стали каламутно-сірі, колись красивий класичний ніс непропорційно збільшився. На скронях у косах витикалися подекуди сірі волосинки. Ганна за короткий час постарілася на який десяток років.
Коли Таля поставила біля Ганни на стільці каву, Ганна старечим хрипким голосом промовила:
— Дякую. Може, краще ти налила б мені отрути.
До кави вона не приторкнулася. Вона одяглась поволі, поклала дещо зі своїх дрібних речей у валізку і, ні з ким не попрощавшись, пішла на станцію.
І Володимир, і Таля силкувались не помічати ані Ганниних приготувань, ані її виходу. Це ще більше роз'ятрювало Ганні рану її самотності й безпорадності.
Всю дорогу в її уяві був домок біля заводської контори з усіма його привабливими моментами співжиття з Ніком. О, як би хотіла вона тепер оселитися там, щоб дожити лишок своїх днів. Марне бажання.
У місті вона пішла на Володимирове помешкання й дико озиралася серед порожніх кімнат.
Другого дня була на могилі в Ніка. Вона тихо плакала, схилившись на надгробок, і здавалося, що зі сльозами просякали в землю до нього її скарги. Та хороша чиста Таля зрадила їх. Вона передалася на бік Володимира, того розпусного Володимира, що став поміж Ганною й Ніком, як лихий дух. Ганну покинули всі.
Чому Нік так скоро пішов від неї? Він своєю міцною рукою врятував би Талю, він помстився б над тим напасником.
Сльози полегшили Ганні тугу. Відійшовши, вона озирнулася. Новий чавунний обеліск крицево мінився на сонці. Він міцно стояв на своєму постаменті, здавалося, то горда Нікова постать.
І Ганна вже не почувалася такою самотньою. З нею Нік, з нею його моральна підтримка. Ганні вже хотілося відновити спогади минулого, заслужити ту моральну підтримку своїм піклуванням про Ніка. Вона пішла за місто до заводу.
Так само чорним димом куріли гігантські димарі; так само незмінно пневматичний молот відбивав ритм праці, так само свистом обертались вентилятори, трансмісії, скрипіли зводи, гарчали вагонетки…
У будинку, де мешкав Бачинський, тепер оселився інший інженер. Крізь вікно Ганна бачила тюлеві гардини, а поза ними жінка уявляла молоду чепурну господиню з щасливим виразом на лиці.
Ганна зайшла до Вольських, але цього разу вона застала лише хатню робітницю Гашу, що працювала раніш у Ніка.
— А де ж Любов Григорівна?
— Е, Любов Григорівна вже давно не живе з Андрієм Григоровичем. Вони ж розлучилися.
— Розлучилися?
— Ну да ж, місяців зо два. — І робітниця почала вводити Ганну в курс справи.
Андрій Григорович уже тепер на заводі замість Олександра Йвановича — директор. А Любов Григорівна такі нехороші чутки пускала про нього! Тут є на заводі нового інженера дочка, молода, красива дівчина. Через неї, здається, все й почалось. Андрій Григорович, мабуть, одружиться з нею.
Далі Гаша перейшла на загальнозаводські теми. Ганні нікуди було поспішати. Вислухувала, хто з ким у сварці, хто в приязні, які інтриги між жінками та службовцями…
Прийшов Вольський.
— А-а! Ганна Павлівна, скільки літ? — заспівав із властивою йому влесливістю, але "чин" технічного директора все ж на ньому позначився. Рухи його стали повільніші, і кожен з них був розрахований на імпозантність.
— Ну, як живете, як Володимир Андрійович? Давно я його бачив. Прекрасний чолов'яга. Заздрю вашому родинному затишку. Ви ж знаєте, ми з Любов'ю розійшлися. Далі неможливо було терпіти таке непорозуміння. Це ж був безперервний спорт.
— Це ж ваш ідеал. Perpetuum mobile.
— Для всього є свої межі, своя пора. Від зловживання спортом завжди буває поширення серця. У мене вже нервів нема. Як не є, я людина відповідальна, у мене серйозна праця. Я хотів мати хоч хвилину спокою. Та вже, власне, й літа не ті, не молоденькі ми вже з вами, Ганно Павлівно. А час великий учитель. Великий… Що більше вибуває твоїх днів, то настирливіше з'являється бажання продовжити їх у роді. Інстинкт — велика сила.
— Так хто ж у тому винуватий, що ви розгубили себе в грі?
— Не я розгубив себе, а вона. Я їй завжди говорив, що зрада чоловіка — це плювок за вікно, а зрада жінки — плювок у вікно.
— Так ви вирішили одружитися вдруге?
— Можливо.
— Єсть же подружжя, які й без дітей щасливо живуть. Візьміть, наприклад, інженера Кравченка.
— У Кравченка ж дружина серйозна. Кравченко може спокійно працювати. Тепер, наприклад, він чимало зробив щодо раціоналізації нашого виробництва.
— А як же у вас посувається справа з Ніковим винаходом? — раптом перервала мову Ганна
Вольський затнувся. Його губи розтяглися в улесливу посмішку й злегка здригнулись.
— Не в образу вам кажучи, моя думка така, що в Миколи Матвійовича жодного винаходу й не було.
— Як? — Ганна широко розплющила очі. — Адже ж він демонстрував перед вами?..
— Микола Матвійович демонстрував перед нами струм високої частоти. Це вже давним-давно винайдено. Це лише було повторення інженера Тесла, але бездротової передачі електричної енергії так ми й не побачили. Можливо, якби не той нещасний випадок, він довів би свій експеримент до кінця. Але я от на протязі цілого року б’юся — і без жодних наслідків. Я реставрував за його планами всі поламані частини генератора й кінець кінцем доходжу висновку, що й самий генератор його — недороблений. Можливо, у вас іще залишились якісь додаткові матеріали — ви передайте мені, будь ласка.
— Абсолютно нічого не залишилося. Володимир Андрійович передав вам усі матеріали.
— Значить, справа безнадійна.
— Зовсім не безнадійна. Цього не може бути. Ви мусите передати всі матеріали до бюро винахідників.
— Бюро винахідників розглядає винаходи, а не заміри на винахід. Це ж смішно. Мало кому що западе в голову.
— Смішного тут нічого нема. Винахід був, і він мусить бути відновлений. Я як дружина його вимагаю, щоб ви повернули мені всі його матеріали, я направлю їх куди слід.