Володимир засміявся.
— Ганно Павлівно, я не думав, що ви така сентиментальна.
— Може. Але мені тяжко. Я відпочивала тут. А зараз… скоро стане тут пустка.
— Краса переходу — найвища краса[15], — продекламував Володимир.
— Для мене це зовсім не буде найвища краса. Я мушу повертатись на заводський двір, де буде грязюка та іржа. Де суди й пересуди… Ах!.. Ви не знаєте, як страшно мені туди повертатись.
— Чого ж? У вас там є свій затишок. Маєте хорошу доньку, чоловіка, якого ви любите.
Ганна зробила нетерплячий рух, вона мала щось сказати, але роздумала. Володимир допитливо дивився, очікував. Ганна наважилась.
— Я зовсім не знаю, чи люблю я чоловіка й чи любить він мене, — промовила ніби через силу, але зараз стала зовсім спокійна. Те, що було страшним для неї до того моменту, поки таїла, тепер видалось звичайною, майже буденною річчю.
— Ви не знали цього й тоді, як виходили за нього заміж?
— О ні, ми понад десять років прекрасно жили… Сядьмо десь.
Вони сіли на траву. Як звичайну річ, із якою вже давно зійшлась, Ганна почала оповідати про зраду Ніка. Моментами вона недовірливо дивилася Володимирові в очі, але в них світилася цікавість і співчуття.
— Тепер я бачу, — казала вона, — що коли він навіть приїжджає, то робить це над силу. Я навіть не хотіла б нічого знати. Мені якось образливо за нього. Особливо після того, як мені він так ревно сповідався. І взагалі я спокійніша, коли його не бачу. А втім… я справді нічого не знаю… Це все для мене загадка.
— А ви зважтеся поговорити з ним, — тоді розвіються всі ваші страхіття.
— Коли б я могла! Для мене гірше від смерті говорити з ним про це. А проте я мушу щось рішуче зробити. Мушу з'ясувати наші стосунки. Знаєте, Володимире Андрійовичу, мені хотілося б, щоб ви познайомилися з Ніком. Ви бувала людина, ви більше знаєте людей. Мені цікаво, яке він справить на вас враження.
— Після цього всього, що ви розповідали, мені самому цікаво побачити його, — погодився Володимир; а взагалі він радить Ганні не сумувати. Життя прекрасне. Умирають волошки. — Прекрасний мінор!
— Що може бути краще за глибокодумну музичну осінь?
— То для вас, а я не можу сказати, що смерть волошок для мене прекрасний мінор. Їх смерть мене повертає до найприкріших буднів.
— Я вас починаю розуміти, — озвався співчутливим тоном Володимир.
Ганна запалювалася.
— Станьте ви перед перспективою куховарки — тоді ви мене зрозумієте. Плекати в своєму домі розпусту — це теж невелика честь. Погодьтеся з тим, що в даному разі саме я й потураю їй. Я не хочу допустити якихось складних конфліктів. Я перш за все мати. Я не хочу, щоб це відбилося на Талі. Вона ж його любить. Вона дуже вразлива. Якось скоро після того, як ми з ним помирились, вона призналась мені. "Я думала, — каже, — що ви розійдетесь. Я так плакала".
— Дійсно, складна історія. Мені шкода вас…
Це у Володимира вирвалося так щиро, що Ганна, зворушена його товариським поривом, привітно посміхнулася…
— Ви добрий… По правді, ви й так багато мені вже дали. Я рада, що наша прогулянка на річці буде жити у ваших композиціях…
Ганна, зніяковівши, вмовкла, замислилась.
Володимир розбудив її дотиком руки.
— Хочете послухати танець Перелесника з Мавкою? Ходім до мене.
Ганна сухо одвела руку. В цю хвилину Володимир з своїм розпаленим зором був їй неприємний. Але зараз же вона розкаялася і привітно додала:
— Чудний ви — хлопчик!.. Ну, ходім… — І Ганна пішла мовчки, задумлива.
Її вже не розбудили навіть бравурні акорди танцю. І що граціозніше й настирливіше залицявся Перелесник до Мавки, то сумніша ставала Ганна.
Коли Володимир закінчив танець, Ганна не ворухнулась і не озвалась. Вона сама в собі ловила якісь далекі мелодії, які зроджувало передчуття, повне тривоги й жалю до себе.
Раптом дисонансами різонули нерви Ганні якісь кострубаті акорди.
Ганна з тривогою в погляді глянула на Володимира.
Не звертаючи на неї жодної уваги, він щось компонував, одривався на хвилину від інструмента, щось записував і знову бив по нервах разючими дисонансами.
— Що ви граєте? — перервала Ганна.
Володимир повернув до неї лагідні сині очі.
— Смерть польової русалки…
Ганна одірвала погляд від синіх очей. Їй боляче й задушливо було в цій кімнаті, вона підвелася.
— Не буду вам заважати.
— Що ви? Абсолютно ви не заважаєте. Навпаки, мені дуже приємно.
Але Ганна рішуче наважилася йти. Вона відмовилась навіть від того, щоб Володимир її проводив. Вона мала такий сумний вигляд, що Володимир не наважився дратувати її своєю настирливістю.
Проте вдома Ганна несподівано для самої себе бадьоро стрепенулась. Вона бачила перед собою веселу й привітну Талю. Хіба ж не радість бути матір'ю? Хіба ж не радість мати любов своєї дитини? Хіба ж не радість жити задля її добробуту, бачити її життя — радісне, дуже, сміливе? Нехай Нік скільки завгодно розмінюється на хвилеві ласощі — в тому його покута. Він ніколи не зазнає високоморального вдоволення від довічної присвяти себе дітям…
Ганна ніби відшукала своє призначення й рівновагу. Тепер стала пильніше придивлятися до Талі, уважніше її вислуховувала й частіше розпитувала.
Коли заходив Володимир, Ганна йшла гуляти з ним лише тоді, коли погоджувалася супроводити їх Таля. Вони знову провели кілька хороших годин на човні. Таля стала знову довірлива й говірка. Її набридло товариство дівчат, і вона радо жартувала, а іноді й пікірувалася з Володимиром.
Ганна вже не боялась приїзду Ніка. Коли побачила його — він був звичайний об'єкт її родинного побуту. Ганна послуговувала йому спокійно, свідома того, що виконує потрібну функцію родинного добробуту.
Як звичайно, Таля розповідала про всі новини, не поминувши й прогулянки на річці.
— Хто це Володимир Андрійович? Я вже кілька разів чую про нього, — з особливою нотою в голосі, що видалася Ганні образливою, запитав Нік.
— Молодий талановитий композитор Шальвій, — зухвало відповіла вона.
— Ну, вже й талановитий! Щось я не чув такого, — посміхнувся він.
— А я чула й уважаю, що в нього є всі дані, щоб назватися талановитим. От, можливо, він зайде сьогодні до нас — ти сам пересвідчишся.
— Може, — з байдужістю погодився Нік і завів мову з Талею про якісь дрібниці.