— Сказати по щирості, пане,— обізвався Санчо,— я ніяк не второпаю, яку притику має хлоста моєї пані-старої до відчарування зачарованих? Адже це все одно що сказати: "Болить тобі голова? Нашмаруй мастю коліно". Я принаймні і побожусь, що ні в одній сторії про манд-рованих лицарів, які вашмосць читала, не трапляється відчарованого завдяки хлості. Ну та гаразд, відшмагаю себе, як мені закортить і як лучиться нагода.
— Дай Боже,— одрік Дон Кіхот,— хай окриє тебе ласкою небо, аби ти схаменувся і поміг моїй пані, адже вона пані і твоя, позаяк ти мій пахолок.
Так гомонячи, верстали вони путь, аж це доїхали до того місця, де їх ото бики потоптали. Впізнав його Дон Кіхот і мовив Санчові: [643]
— Ось та луговина, де зуспілися ми з вичепуреними пастушками і вирядженими пастухами, яким заманулося відтворити і воскресити тут пастушу Аркадію — задум сей і свіжий, і дотепний. І он у їхню тропу ступаючи, якщо ти, Санчо, не проти, і ми пошиємося в пастухи бодай на той час, який мені приречено провести на самотині. Куплю собі там скількись овечок і пастушу справу, назвуся пастухом Кіхотісом, а ти пастухом Пансіно, та й забуяєм і загуляєм горами, гаями і луками, голосячи тут, лементуючи там, тамуючи спрагу плинним кришталем джерел, чистих струмочків або ж многоводих річок. Дуби вщедрять нас щонайсолодшим овошем своїм, найміцніші стовбури корковців дадуть нам сідала, верби — затінок, рожі — благоухання, розлеглі луки — барвисті коверці, прозоре й чисте повітря — свій легіт, місяць і зорі — ясне світло, кромішній пітьмі навкір, пісні — втіху, сльози — одраду, Аполлон — вірші, а кохання — помисли, здатні зробити нас несмертельними і преславними не лише в наш вік, а в віках прийдущих.
— Далебі,— признався Санчо,— таке життя мені до шмиги, та й не лише мені — побачать нас бакаляр Самсон Карраско і цилюрник майстер Ніколас, то й собі до нас пристануть і пошиються в пастухи, а там, гляди, і сам панотець приб'ється до нашого куреня, адже він веселун і такий потішник.
— Авжеж,— погодився Дон Кіхот,— бакаляр Самсон Карраско, як він уступить до нашої пастушої громади, а таки вступить, може назватися пастухом Самсонієм або ж пастухом Каррасконом. Цилюрник Ніколас може назватися Нікулосом, як старий Боскан назвався Немо-росом. Ось тільки не знаю, яке ймення придумати пароху — Панот-чіні, Єгомостіо, а втім, як похідне від його сану, йому можна дати прізвисько пастуха Парохіандро. А от прибрати імена пастушкам, в яких ми будемо закохані, ще простіше простого, до того ж ім'я моєї володарки однако личить як принцесі, так і пастушці, то мені нема чого сушить голову, дошукуючись удалішого імені, а ти, Санчо, прибери своїй пастушці яке-хотя.
— Зватиму її лише Терезуля,— заявив Санчо,— бо вона в мене нівроку гладка гладуля, адже її звати Тереза. Мало того: я співатиму їй у віршах і тим доведу, що в мене душа до чужого м'яса не ласа. Панотцеві, щоб на гріх не підкушати, теж негоже заводити пастушку, а щодо бакаляра — вольному воля, а скаженому рай.
— Боже поможи! — гукнув Дон Кіхот.— Та й славно ж ми заживемо з тобою, друже Санчо! Яких тільки жоломійок, самарських кіз, тамбуринів, бубнів і гуслів ми з тобою не наслухаємося! А що як до сього розмаїтого струменту підпряжуться ще звуки альбогів? Матимем повний набір пастушого музичного струменту.
— А що таке альбоги? — поцікавився Санчо.— Зроду про них не чував і не бачив ніколи в житті.
— Альбоги,— пояснив Дон Кіхот,— це залізяки, схожі на мідяні свічники; як їх ударити одну об одну, ввігнутим і порожнистим боком, вони видають звук, що хоть і не вельми ніжний і зграйний, а все ж приємний на слух і суголосний з таким нехитрим сільським струмен-том, як коза або ж бубни. Саме слово альбоги мавританське, як і всі слова нашою мовою, що на аль починаються, наприклад: альманах, ал— [644] коголь, алхімія, алгебра, альгвазил, алькальд, алмасен, алькоран тощо, і лише три мавританських слова по-нашому закінчуються на і, себто: каді, мараведі, алкалі. Слова альгелі та альфаку — слова щиро арабські, бо починаються вони на аль, а закінчуються на і. Все це я тобі кажу між іншим, бо мені це спливло на думку мимоволі через це слово альбоги. А потім нам неабияк стане в пригоді на новому для нас полі ось що: адже, як тобі відомо, я трошки віршник, а бакаляр Самсон Карраско — той уже справжній піснетворець. Про пароха сказати нічого не можу, але закладаюся, що й він віршує. Безперечно, й майстер Ніколас не чужий до муз, бо всі чи сливе всі цилюрники — гітаристи й куплетисти. Я скаржитимусь на розлуку, ти славитимеш свою сталість у коханні, пастух Карраскон нарікатиме на те, що його перелюбили, панотець Парохіандро сам підшукає, що йому до мислі, коротко, все буде так гарно, що й ну. На теє одвітував Санчо:
— Я, пане, такий невдаха, що навряд чи доживу до такого житов'я. Ох, які гарні різьбив я б ложки, аби став пастухом! Які мали б ми кльоцки, які вершки, які вінки — словом, мали б усяку всячину, яка тільки водиться у пастухів, отож за мудрагеля я, либонь, не зійшов би, а за штудерника — напевне. Моя донька Санчика носила б нам обіди в поле. Але, гай-гай, вона діваха гожа, а пастухи не ликом шиті, на ходу підметки рвуть, і я не хотів би, щоб вона пішла по вовну, а вернулася стрижена, а то цього гультяйства і спорзних помислів і в полях і в містах, і в пастуших колибах і в царських хоромах скільки завгодно, отож одійди од зла, сотвори благо, чого око не бачить, те й серце не мучить, раз не вбережешся, потім лиха не оберешся.
— Годі прислів'їв, Санчо,— сказав Дон Кіхот,— будь-якого з них старчить, щоб думку твою з'яснити. Скільки разів тобі торочив, щоб ти не сипав прислів'ями як з рукава і знав міру. А втім, тобі кажи не кажи — як об стінку горох, мати за кнута, а він дзигу круте.
— А мені здається,— одрік Санчо,— що се про таких, як вашець, кажуть: "Насміялась верша болоту, коли оглянеться, аж і сама в болоті". Сварите мене за пбсловки, а самі нижете їх парочками.
— Зваж, Санчо,— сказав Дон Кіхот,— я приточую прислів'я до речі, воно в мене пристає, як перстень до пальця, а ти тулиш, як горб до стіни. Пригадується, я тобі вже казав, що прислів'я — то короткі вислови, добуті з досвіду, і то плід роздумів стародавніх мудреців, прислів'я ж, наведене навмання,— то курзу-верзу, а не сентенція. Та годі про це, уже смеркло, звертаймо з гостинця й заночуємо десь поблизу — ранок покаже.