Суддя розділив між двома перебійцями сонце й вітер і вказав обом, де кому стати. Вдарили барабани, в повітрі розлігся суремний гук: земля під копитами задудніла, у глядачів завмерли серця: одні боялись, другі сподівались на хороший чи там лихий кінець діла.
Дон Кіхот уручив себе з цілого серця Господеві Богу нашому та володарці своїй Дульсінеї Тобоській і чекав, коли вже подадуть гасло до бою. А от гайдук наш зовсім не те в голові мав, а що саме, зараз скажу.
Сталось так, що як дивився Тосілос на ворогиню свою, здалась вона йому такою красунею, якої він зроду не бачив, і малий сліпчук, що його називають тут у нас звичайно Амуром, вирішив не пропустити нагоди, що оце трапилась, затріумфувати над гайдуцькою душею і внести її в список своїх трофеїв; тож підкрався нищечком, що ніхто й не бачив, до бідного гайдука, і всадив йому в лівий бік стрілу, так як і лікоть завдовжки, що наскрізь прошила йому серце — то йому легко було зробити, бо Амур же невидимий, ввійде й вийде кудою тільки схоче і ні перед ким за свої вчинки не відповідає. Отож, кажу, як пролунало гасло до бою, гайдук наш, сидя на коні, марив красою тієї, що вже стала володаркою його волі, і не звернув уваги на кличний гук сурми, не так, як Дон Кіхот; той, скоро зачув гасло, зараз ринувся на ворога, розігнавши Росинанта що було моці; як побачив те його бравий джура Санчо, загукав на все горло:
— Боже поможи тобі, цвіте й перло мандрованого лицарства! Подай, Господи, тобі перемогу, бо твоя справа справедлива!
Хоть і бачив Тосілос, що Дон Кіхот проти нього рушив, сам стояв і кроку з місця не ступив, натомість гукнув дужим голосом герцьового суддю і, як той надбіг, спитав його:
— Скажіть мені, пане: сей двобій має вирішити, чи женитись мені з цею сеньйорою, чи ні?
— Так,— упало в відповідь.
— А коли так,— сказав гайдук,— то я потерпаю за своє сумління: не хочу обтяжувати його тим, що стану до бою. Отож оголошую, що визнаю себе переможеним і ладен хоч зараз пошлюбити цю сеньйору.
Ці слова Тосілоса здивували суддю; він був утаємничений у ту інтри— [592] гу і тепер не знав, що йому й казати. Дон Кіхот осадив свого коня, побачивши, що супротивник і не думає нападати. Дук не знав, з якої причини баталія затримується, поки не підійшов до нього суддя і не доповів йому, що сказав Тосілос; це здивувало і навіть обурило дука. Тим часом Тосілос під'їхав до доньї Родрігес і промовив до неї голосно й виразно:
— Сеньйоро, я бажаю одружитися з вашою донькою: не хочу ані позвів, ані двобоїв, коли можу досягти жаданого тихо-мирно і без смертельної небезпеки.
Почув теє доблесний Дон Кіхот і сказав:
— Ну, якщо так, то я вважаю себе вільним і свобідним від даного мною слова: женіться в час добрий, і як уже вас Бог благословив, то благословить і святий Петро.
Тим часом дук зійшов уже на майдан, підступив до Тосілоса і спитав:
— То правда, рицарю, що ви визнали себе переможеним і, щоб заспокоїти власне сумління, хочете одружитися з цією сеньйорою?
— Правда, сеньйоре.
— Та добре й зробив,— обізвався Санчо.— Що маєш дати миші, дай коту, він наведе тобі чистоту.
Тосілос заходився вже знімати з себе шолома і попросив, щоб хто мерщій поміг, бо неборакові вже й дихать не давало, так йому дозолила та тісна халабуда. Зняли хутенько того шолома, і з-під нього ясно і явно показалось гайдуцьке обличчя. Як побачила його донья Родрігес та її донька, відразу заверещали:
— Нас одурили! Одурили нас! Замість мого справдешнього мужа підсунули гайдука, слугу пана дука. Вимагаємо Божої і королівської справедливості проти такої каверзи, щоб не сказати шахрайства!
— Не хвилюйтеся, сеньйори,— сказав Дон Кіхот.— Нема тут ніякої каверзи і ніякого шахрайства, а якщо й є, то не дук тому причиною, а лихі чародії, що переслідують мене: позаздрили, бачите, що я здобуду славетну перемогу, та й обернули обличчя вашого мужа на вид от-сього, як ви кажете, дукового гайдука. Послухайте моєї ради і на зло ворогам моїм лихим візьміть із ним шлюб, бо я не маю сумніву, що се і є той чоловік, за якого ви хотіли вийти.
Почувши сеє, дук засміявся (де й дівся його гнів!) і сказав:
— Такі надзвичайні речі приключаються завжди панові Дон Кіхоту, що я вже починаю думати, що сей чоловік не мій гайдук, а хтось інший. Зробімо хіба ось яку мудрацію, ось яку штуку: відкладім одруження, коли хочете, на два тижні, а сього непевного чоловіка візьмемо тим часом під замок, чи не повернеться він у свій первісний образ, бо не може ж так довго тривати чорнокнижницька проти Дон Кіхота злоба — вони ж бачать, що тії чари та перетвори їм не дуже-то й помагають.
— Еге ж, пане,— сказав Санчо,— тії чаклуни вже до того навикли й насобачились переміняти й перекидати геть-чисто все, що мого хазяїна тичеться. Лицаря, якого він оце недавно переміг (а звали його Лицарем Свічад), перевернули на бакаляра Самсона Карраска, нашого односельця й приятеля, а нашу сеньйору Дульсінею Тобоську обернули в репану мужичку; тож видається мені, що сей гайдук, поки й віку його, гайдуком, житиме, гайдуком і помре. [593]
На те Родрігес-молодша сказала:
— Хто вже він там не є, той, що мене свата, я йому вдячна за теє. Волію бути законною жоною у гайдука, аніж покинутою коханкою у рицаря, хоч той, що мене звів, сам і не рицар.
Отак воно діялось-говорилось, і все скінчилось тим, що Тосілоса взято під ключ, поки з'ясується, чим кінчиться його метаморфоза; Дон Кі-хота оголошено переможцем, але більшість глядачів була страшенно невдоволена — не побачили (а сподівалися ж!), як два грізні супротивники посічуть один одного на капусту, так як ото шелегейдики вуличні журяться, буває, що стратенця не повісять, бо його помилували позивач або суд. Люди порозходились, дук і Дон Кіхот повернулися до замку, Тосілоса заперли; донья Родрігес і дочка її раділи; так чи інакше, тим кінчиться справа, що весілля справиться, того ж самого сподівався й Тосілос.
РОЗДІЛ LVII,
де оповідається про те, як Дон Кіхот попрощався з дуком і що йому трапилось із розумною та свавільною Альтісідорою, панною при дукині
Давно вже почав Дон Кіхот про те думати, що час йому й пора з тим бездіяльним життям покінчити, яке він тут у замку провадив; уявлялось йому, що се він великий гріх робить, сиднем сидячи і нічого не роблячи серед нескінченних бенкетів та втіх, якими пришановувало його се панство як мандрованого рицаря — доведеться, мабуть, перед Богом за те сидіння та за те безділля суворий відповіт держати; отож попрохав він якось у дука з дукинею, щоб вони дозволили йому вже од'їхати. Панство уволило його волю, хоть і тяжко їм було, казали, з ним розставатися. Дукиня передала Санчові листи від жінки; він над ними заплакав і сказав: