— Стривайте,— урвав його редактор.— Стривайте.
— Привезуть його післязавтра, четвертим поїздом, і ми поїдемо назустріч — міс Воршем з його бабцею, старою негритянкою, в моїй машині, а ми з вами — у вашій. Міс
Воршем і ця стара заберуть його додому, туди, де він народився. Чи то, де стара його виховувала, чи пробувала виховати. Автобус із поховального бюро коштуватиме ще п'ятнадцять доларів, не рахуючи квітів...
— Квітів? — аж скрикнув редактор.
— Квітів,— повторив Стівенс.— Скажімо, в цілому двісті двадцять п'ять доларів. І найімовірніше, що більша частина припаде на нас. Згода?
— Зовсім не згода,— сказав редактор.— Але, видно, нічого не вдієш. Хай йому всячина! А хоч би й' можна вдіяти, шкурка майже варта вичинки. Це вперше в житті я плачу гроші за матеріал, який уже загодя пообіцяв не друкувати.
— Уже пообіцяв,— мовив Стівенс.
Решту цього спекотного й безвітряного тепер дня — поки урядовці з муніципалітету і мирові судді та судвиконав-ці, що прибули з різних кінців округи за п'ятнадцять і двадцять миль, піднімалися сходами до порожньої контори, гукали його, дожидали потроху, тоді виходили й згодом поверталися і знову сиділи, чекаючи, і кипіли зі злості — Стівенс обходив Майдан від крамниці до крамниці й від контори до контори, звертаючись до крамаря й клерка, хазяїна й службовця, лікаря й дантиста, адвоката й перукаря з коротким завченим словом:
— Збираємо гроші, щоб привезти додому мертвого негра. Це для міс Воршем. Підписувати нічого не треба, просто дайте долара. Або півдолара. Або чверть.
А як смеркло, після вечері, він пішов у застиглій зоряній тиші на край міста до будиночка міс Воршем і постукав у непофарбовані парадні двері. Відчинив йому Гемп Воршем — старий негр з животом, одутлим від городини, якою вони всі троє, він, його жінка й міс Воршем, переважно харчувалися, з пригаслими старечими очима, з торопкою сивого волосся круг голови та обличчям римського полководця.
— Вона чекає на вас,— сказав він.— Вона просила, щоб ви, коли така ваша ласка, піднялися в спочивальню.
— Це там тітонька Моллі? — спитав Стівенс.
— Ми всі там,— відповів Воршем.
Отож Стівенс пройшов через передпокій, освітлений гасовою лампою (він знав, що в цьому будинку досі нема електрики, як і водогону), слідом за старим негром піднявся на другий поверх охайними непофарбованими сходами, де на стінах були вицвілі шпалери, і через коридорчик увійшов до охайної спальні для гостей, просяклої ледь відчутним запахом старої панни. Вони всі там були, як і сказав Воршем,— його дружина, тілиста мулатка в яскравому тюрбані, стояла, прихилившись до одвірка, міс Воршем сиділа на твердому стільці з прямою спинкою і знов-таки випростана, а стара негритянка — на єдиному кріслі-гой-далці біля каміна, де навіть у таку погоду тліло скількись там жарин.
У неї в руках була череп'яна люлька з очеретяним ци-бухом, але вона не палила — вигаслий попіл білів у продимленій чашечці; придивившись до старої, власне, вперше, Стівенс раптом подумав: "Боже, таж вона не більша за десятилітнє дитяі" Він теж сів, і з них чотирьох — його, міс Воршем, старої негритянки та її брата — утворилося наче півколо перед каміном, де тлів прадавній символ людської спільності та єднання.
— Післязавтра він буде вдома, тітонько Моллі,— сказав Стівенс.
Стара негритянка навіть не глянула на нього, вона яі разу на нього не подивилась.
— Він мертвий,— сказала вона.— Фараон узяв його.
— Воістину, господи,— сказав Воршем.— Фараон узяв його.
— Запродав мого Веніаміна,— сказала стара негритянка.— Запродав у Єгипет.
Вона почала тихо погойдуватись у кріслі.
— Воістину, господи,— сказав Воршем.
— Заспокойся,— озвалась міс Воршем.— Заспокойся, Темпе.
— Я розмовляв телефоном з містером Едмондсом,— сказав Стівенс.— Усе буде готове, як ви приїдете.
— Раз Едмондс запродав його,— сказала стара негритянка. Вона ледь погойдувалась у кріслі.— Запродав мого Веніаміна.
— Заспокойся,— промовила міс Воршем.— Заспокойся вже, Моллі.
— Ні,— сказав Стівенс.— Це не він, тітонько Моллі. Це не містер Едмондс. Містер Едмондс цього не...— "Але ж вона мене й не чує",—подумав він. Вона не дивилась на нього. Так ні разу й не глянула.
— Запродав мого Веніаміна,— сказала вона.— Запродав у Єгипет.
— Запродав у Єгипет,— сказав Воршем.
— Раз Едмондс запродав мого Веніаміна.
— Запродав його фараонові.
— Запродав його фараонові, й він уже мертвий.
— Краще я пі‘ду,— сказав Стівенс.
Він хутко підвівся. Міс Воршем теж підвелася, але він не чекав, щоб вона його проводила,— швидко вийшов у коридор, майже бігом, і навіть не знав, іде вона за ним чи ні. "Зараз буду надворі,— подумав він.— Там повітря, простір, вільний віддих". Тоді почув її кроки ззаду—рішуча, легка, жвава хода, але некваплива, як і тоді, коли вона спускалася сходами з його контори,— а ще далі ззаду голоси:
— Запродав мого Веніаміна. Запродав його в Єгипет.
— Запродав його в Єгипет. Воістину, господи.
Він зійшов сходами, майже збіг. Уже було недалеко, він уже вдихнув її, відчув — цю спокійну й просту темряву,— і спромігся згадати про чемність, зупинитись і почекати, обернувшись на порозі, поки міс Воршем підходила до дверей: високо піднесена сива старосвітська голова наближалася через по-старосвітському освітлений передпокій. Тепер він почув і третій голос, очевидно, Темпової дружини,— чисте й тривке сопрано, що супроводило без слів строфи й антистрофи брата з сестрою:
— Запродав його в Єгипет, і він уже мертвий.
— Воістину, господи. Запродав його в Єгипет.
— Запродав його в Єгипет.
— І він уже мертвий.
— Запродав його фараонові.
— І він уже мертвий.
— Даруйте мені,— сказав Стівенс.— Прошу мені вибачити. Я мав би здогадатись. Мені не треба було приходити.
— Нічого,— відказала міс Воршем.— Це наша скорбота.
А через день, коли стояла така сама спекотна і ясна
погода, один поховальний автобус і дві легкові машини чекали на вокзалі прибуття поїзда з півночі. Власне, було ще з десяток машин, але тільки коли прибув поїзд, Стівенс із редактором зауважили, як багато зібралося людей— негрів і білих. Людський тлум — білі чоловіки, хлопці й діти, жінки теж, півсотні негрів та негритянок — мовчки дивився, як робітники негритянського поховального бюро витягли з вагона сіро-срібну домовину й понесли до автобуса, вийняли звідти вінки та інші квіткові символи остаточної й неминучої людської долі, запхнули натомість домовину, кинули на неї квіти і захряснули дверцята.