Я дуже добре пам'ятаю ту розмову. Відбулася вона однієї з тих неділь, які я провів у Пфайферінзі, після простої вечері, що її нам подала у великій кімнаті з фортепіано суворо вбрана Клементина Нічичирк. Потім вона люб'язно принесла нам по півлітровому кухлю пива до абатського покою, де ми ще довго сиділи, попиваючи його й покурюючи легкі й приємні цехбауерські сигари. То був час, коли Зузо, чи пак Кашперль, вільно гуляв собі на подвір'ї, спущений з ланцюга.
І ось тоді Адріан вирішив пожартувати зі мною, надзвичайно переконливо розповів мені, як вони з містером Кейперкейлзі в кулястій батисфері, всередині всього лише 1,2 метра в діаметрі, опорядженій десь так, як стратостат, з допомогою крана судна, що супроводило їх, занурилися в страшенно глибоке в тому місці море. Відчуття було більше ніж гостре, принаймні для нього, якщо не для його чічероне чи ментора, у якого він випросив цю розвагу і який був далеко не такий схвильований, бо не вперше занурювався в море. Незручність перебування в тісній порожнистій кулі вагою в дві тони врівноважувалась усвідомленням цілковитої безпеки: батисфера була абсолютно водонепроникна, здатна витримати величезний тиск, забезпечена достатньою кількістю кисню, телефоном, потужними прожекторами і кварцовими ілюмінаторами з усіх боків. Вони пробули під водою загалом трохи більше, ніж три години, які пролетіли для них неймовірно швидко завдяки тому, що відкрилося перед ними, бо вони отримали змогу зазирнути у світ, тиха, безглузда незвичайність якого виправдується й до певної міри пояснюється притаманною йому цілковитою відрубністю від нашого світу.
І все-таки в нього завмерло серце тієї незвичайної хвилини, коли о дев'ятій годині ранку за ними зачинилися броньовані дверцята вагою в двісті кілограмів і вони, підхоплені краном, пірнули у водяну стихію. Спершу їх оточувала кришталево-прозора, пронизана сонячним світлом вода. Проте світло згори проникає в нашу "краплю на відрі" всього на якихось п'ятдесят сім метрів, а потім усе припиняється, чи, краще сказати, починається новий, ні з чим не зв'язаний, чужий нашому світ, у який Адріан та його проводар проникли на глибину, разів у чотирнадцять більшу, приблизно на дві тисячі п'ятсот футів і пробули там із півгодини, майже ні на мить не забуваючи про п'ятсот тисяч тонн, що давили на їхній прихисток.
Що глибше вони опускалися, то вода поволі сірішала, — отже, то був колір темряви, з якою змішувалися промені світла, які ще не втратили своєї сили. Світлові не так легко відмовитися від намагання пробитися далі, бо його природа і воля — освітлювати, і воно робить це до кінця, надаючи наступній стадії своєї втоми і відставання навіть кращих барв, ніж попередній: крізь кварцові ілюмінатори підкорювачі морської безодні бачили тепер чорну синяву, яку важко змалювати, — найбільше нагадувала вона густу синяву на обрії, коли здіймається теплий сухий вітер. Потім, але задовго до того, як стрілка показника глибини дійшла до сімсот п'ятдесяти, сімсот шістдесяти п'яти метрів, навколо запанувала цілковита чорнота, пітьма міжзоряного простору, куди споконвіку не пробивався найтьмяніший сонячний промінчик, вічно німа, незаймана ніч, якій тепер довелось змиритися з привнесеним зверху могутнім штучним світлом некосмічного походження, що просвітило її й пронизало наскрізь.
Адріан говорив про спокусу пізнання, яка опосіла його, коли перед очима в нього відкрилося ніколи не бачене, неприступне баченню, таке, що ніколи не сподівалося й не передчувало, що воно буде побачене. Пов'язаного з цим почуття нескромності, навіть гріховності не міг цілком заглушити й урівноважити пафос науки, що їй має бути дозволено сягати так глибоко, як лише спроможеться її мудрість. Надто впадало в око, що ті неймовірні, то жахливі, то смішні ексцентризми, які витворили тут природа і життя, форми й фізіономії, що, здавалося, навряд чи мали спорідненість із наземними й належали якійсь іншій планеті, були продуктом потайливості, огорнутості вічною темрявою, до якої достукався світ живого. Прибуття людського літального апарату на Марс чи, краще скажімо, на вічно сховану від сонця півкулю Меркурія не могло б стати для можливих мешканців цих "близьких" небесних тіл більшою сенсацією, ніж поява Кейперкейлзієвої батисфери тут унизу. Неможливо описати наївну цікавість, з якою безглузді мешканці морської безодні товклися навколо притулку гостей, як неможливо описати й безліч тих диких, таємничих гримас органічного світу, хижих пащек, безсоромних щелеп, великих, як телескоп, очей, схожих на паперові кораблі рибин, срібних сокирок із спрямованими назад очима, двометрових стеблоногих і ластоногих, що миготіли перед ілюмінаторами батисфери. Навіть драглисті чудовиська з мацаками, медузи, поліпи й сцифомедузи, що безвільно рухалися за течією, і ті, здавалося, судомно тріпались від хвилювання.
А втім, цілком можливо, що всі ці "natives" [143] морської глибини сприйняли гостя, який опустився до них і кидав таке потужне світло, за величезну відміну самих себе, бо багато з них теж мали таку здатність, як він, а саме: випромінювали світло. Досить було гостям, розповідав Адріан, вимкнути прожектори, як перед ними відкривалася інша дивовижна картина — далеко навкруги темряву моря, кружляючи і шугаючи, освітлювали рибини, що самі світилися; багато з них були обдаровані від природи такою властивістю, причому декотрі фосфорилися цілим тілом, а декотрі принаймні одним органом: мали електричний ліхтарик, яким не тільки надійно освітлювали собі шлях серед вічної ночі, але й приваблювали здобич або закликали до кохання. Декотрі більші глибинні мешканці випромінювали справді таке потужне світло, що засліплювали спостерігачів. Схожі на рурки, виставлені вперед, ніби на стеблині, очі багатьох із них, мабуть, були пристосовані для того, щоб на якомога більшій відстані помічати бодай найменше мерехтіння, яке означало небезпеку або здобич.
Оповідач жалкував, що ніяк не можна було спіймати й винести на поверхню бодай кілька найдивовижніших чудовиськ морської безодні. Для цього насамперед потрібне було б обладнання, щоб забезпечити їхнім тілам, коли їх підійматимуть, той жахливий атмосферний тиск, до якого вони звикли й пристосувалися: той самий, який — страшно подумати — налягав на стіни їхньої батисфери. Вони врівноважували його такою самою великою внутрішньою пружністю тканин і порожнин тіла й неодмінно полопали б якби тиск зменшився. З декотрими, на жаль, це сталося вже від самої зустрічі з прибульцями згори, як, наприклад, з одним особливо великим, тілесного кольору і майже шляхетних форм водяником, що його були побачили гості глибини, — легенького зіткнення з батисферою виявилось досить, щоб він розлетівся вдрузки…