Холодно-замкнута, навіть у своїй гордовитості несмілива натура мого приятеля у багатьох викликала цікавість, а крім того, ще й мала в собі якусь притягальну силу, тож невдовзі дехто з міста, у свою чергу, почав навідуватись і до нього, у його притулок. Пальму першості я віддам Збройносенові, бо вона справді належить йому: звичайно ж, він перший приїхав поглянути, як Адріанові живеться в тому місці, яке вони разом відкрили; згодом, особливо влітку, він часто проводив у нього в Пфайферінзі кінець тижня. Приїхали на велосипедах Цінк і Шпенглер, бо, вибираючись до міста по закупи, Адріан відвідав своє колишнє помешкання на Рамбергштрасе, і приятелі-художники довідалися від сестер Роде про його повернення і про те, де він тепер живе. Мабуть, ініціатива поїздки у Пфайферінг походила від Шпенглера, бо Цінк, бувши обдарованішим і діяльнішим художником, але з чисто людського погляду набагато грубішою за нього натурою, не дуже цікавився Адріаном і, певна річ, приїхав тільки за компанію — по-австрійському улесливий, зі своїм "цілую руку" й нещирим вихвалянням усього, що йому показували, а властиво недоброзичливий. Його блазнювання, химерні жарти з приводу свого довгого носа і дивний погляд близько посаджених очей, який так кумедно гіпнотизував жінок, на Адріана знов не справили ніякого враження, хоч він завжди вдячно сприймав усе смішне. Смішному шкодить марнославство; до того ж схожий на фавна Цінк мав усім уже набридлу звичку сторожко прислухатися в розмові до кожного слова, щоб, учепившись у нього, при нагоді надати йому двозначно-сексуального відтінку, — манія, що, як він, мабуть, помітив, також не вельми подобалась Адріанові.
Шпенглер, із ямкою на щоці, часто кліпаючи очима, щиро сміявся козячим сміхом у таких випадках. Його сексуальне тішило з літературного погляду, стать і розум для нього були тісно пов'язані одне з одним — думка, сама собою досить слушна. Шпенглерова освіта (ми знаємо це), смак до витонченості, дотепності, критики грунтувався на його випадковому й нещасливому зіткненні з сексуальною сферою, тілесному зв'язкові з нею, цілком невдалому, нітрохи не характерному для його темпераменту, для інтенсивності його почуттів у цій царині. Як узвичаєно було в ту естетичну добу культури, що на сьогодні, здається, давно вже відійшла в небуття, він, усміхаючись, балакав про події в мистецькому житті, про літературні й бібліофільні явища, переказував мюнхенські плітки й дуже кумедно розповів про те, як на великого герцога Веймарського і драматурга Ріхарда Фоса, що мандрували разом по Абруццах222, напала справжня ватага розбійників, — що напевне влаштував Фос. Шпенглер висловив також Адріанові кілька розумних, чемних думок про його пісні на слова Брентано, які він купив і простудіював на піаніно. Він тоді зауважив, що ознайомлення з тими його піснями — це безперечне і майже небезпечне розбещення: навряд чи після них сподобається якийсь інший твір цього жанру. Висловив він і ще кілька досить цікавих міркувань про розбещення — як таке воно перш за все стосується самого бідолашного митця і може бути небезпечне для нього. Бо з кожним перейденим твором він утруднює собі життя і нарешті робить його неможливим, бо саморозбещення надзвичайним відбиває смак до всього іншого і врешті має призвести до недосяжної витонченості, до нездійсненного. Для високообдарованого митця проблема полягає в тому, щоб, усупереч дедалі більшому розбещенню й дедалі непереборнішій відразі, утриматися в межах можливого.
Ось який розумний був Шпенглер — тільки завдяки специфічному набуткові, як свідчили його кліпання і козячий сміх.
Після цих гостей, щоб побачити, як живе Адріан, приїхали до нього на чай Жанетта Шойрль і Руді Швердтфегер.
Жанетта і Швердтфегер часом грали разом, не тільки перед гостями старої мадам Шойрль, а й без слухачів, тож вони мали нагоду домовитися про виправу до Пфайферінга. Попередити Адріана по телефону взявся Рудольф. Чи ідея самої виправи також належала йому, чи походила від Жанетти, так і не з'ясувалося. Вони сперечалися про це навіть у Адріановій присутності, ставлячи один одному в заслугу увагу, виявлену до нього. Смішна імпульсивність Жанетти свідчить на користь її авторства, але, знову ж таки, ця забаганка цілком узгоджувалася і з дивовижною довірливістю Руді. Він, видно, вважав, що два роки тому перейшов з Адріаном на "ти", тим часом як насправді це сталося тільки цілком випадково, на карнавалі, і то перехід був односторонній, з боку самого Руді. Тепер він щиросердо повернувся до цього "ти" й відмовився від нього — правда, зовсім не образившись, — аж після того, як Адріан удруге чи втретє відповів йому на "ви". Жанетта не приховувала, що її тішить поразка Руді в його простодушних зазіханнях на панібратство з Адріаном, але він тим не переймався. В його синіх очах, що вміли з такою наполегливою наївністю втуплюватися в очі того, хто говорив щось розумне, вчене або складне, не було й сліду збентеження. Я ще й досі розмірковую про Швердтфегера й питаю себе, наскільки він, власне, розумів Адріанову самотність і пов'язану з цим спрагу на крихту людського тепла в тій тяжкій схимі й наскільки свідомо користався своєю принадністю чи, грубо кажучи, підлесливістю. Безперечно, йому судилося здобувати й завойовувати, але боюся, що буду несправедливий до нього, якщо бачитиму в ньому тільки цей бік. Він був також добрий хлопець і митець, і в тому, що згодом вони з Адріаном справді перейшли на "ти" й почали називати один одного на ім'я, я вбачаю не ниций успіх його прагнення сподобатись, а доказ того, що він чесно оцінив свого незвичайного знайомого, був щиро прихильний до нього й саме звідси черпав ту приголомшливу невразливість до перепон, яка врешті здобула перемогу — до речі, фатальну перемогу — над холодом меланхолії. Але за давньою поганою звичкою я забігаю вперед.
Жанетта Шойрль у великому капелюшку, з крис якого до кінчика носа спадав густий серпанок, зіграла на фортепіано у нічичирківській вітальні Моцарта, а Руді Швердтфегер почав підсвистувати їй з величезною майстерністю, до смішного чарівно. Згодом я чув його свист також у Роде і в Шлагінгауфенів. Мені казали, що він ще хлопцем, до того як навчився грати на скрипці, почав опановувати цю техніку, майже безперервно насвистуючи почуті музичні твори, та й потім не переставав її вдосконалювати. То була блискуча вправність, на рівні естради, вона справляла чи не більше враження за його гру на скрипці, до того ж цей свист, мабуть, найкраще відповідав його природним схильностям. Кантилена вийшла на диво гарна, швидше тембру скрипки, ніж флейти, фразування було майстерне, короткі ноти, і в стаккато, і в розміреній мелодії, відтворені без похибок, чи майже без похибок, чарували своєю точністю. Одне слово, то було прекрасне виконання, і поєднання простацького елементу, все-таки властивого цій техніці, з по-мистецькому поважним ставленням до неї особливо тішило. Слухачі, сміючись, мимоволі заплескали в долоні, Швердтфегер також по-хлоп'ячому засміявся й поправив підборіддям піджак, ледь опустивши один кутик рота…