Я тішився Адріановим захватом, його замилуванням шекспірівськими рядками, хоч зовсім не схвалював вибору матеріалу: мене завжди прикро вражало висміювання вад гуманізму, яке, зрештою, виставляє у смішному світлі й сам гуманізм. Але це не завадило мені згодом написати для нього лібретто. Зате я зразу ж почав, як тільки міг, відмовляти його від дивного й цілком непрактичного задуму — писати музику на англійський текст як єдино правильний, надійний, гідний довіри; крім того, це, мовляв, давало йому змогу зберегти гру слів і старовинні англійські народні вірші, doggerel-rhymes. Головний мій доказ, що з іншомовним текстом його опера напевне не буде поставлена на німецькій сцені, він відхилив, бо взагалі не сподівався знайти сучасну аудиторію для своїх замкнених у собі, химерно-гротескних творів. Це була дивна думка, що, проте, своїм корінням сягала в глибину його натури, в якій поєдналися зарозумілий страх перед світом, давньонімецький, кайзерсашернський провінціалізм і яскраво виражений космополітизм. Недарма він був сином міста, де похований Оттон III. Його відраза до німецької стихії, втіленням якої він був (до речі, саме через цю відразу він зійшовся з англіцистом і англоманом Збройносеном), виявлялася в обох формах: непереборного остраху перед світом і внутрішньої потреби світового простору, що й спонукало його запропонувати німецькій естраді вокальні твори на іншомовні тексти чи, правильніше, приховати їх з допомогою чужої мови. Справді, ще того року, як я перебував у Лейпцігу, він опублікував пісні на вірші Верлена й свого особливо улюбленого Вільяма Блейка, поклавши на музику оригінальні тексти, через що цих творів не виконували кілька десятиріч. Верленівські я потім чув у Швейцарії. Одна з них — чудовий вірш з останнім рядком: "C'est l'heure exquise" [64], друга — така сама чарівна "Chanson d'automnе [65], а третя — фантастично-сумовиті, химерно-мелодійні три строфи, що починаються рядками: "Un grand sommeil noir — Tombe sur ma vie" [66]. І ще кілька нестримно-блазенських п'єс із "Fètes galantes" [67]: "Hé! bonsoir, la Lune!" [68] і насамперед моторошна пропозиція, зустрінута хихотінням: "Mourons ensemble, voulez-vous?" [69].
Що стосується дивних поезій Блейка, то він поклав на музику строфи про троянду, життя якої відточує похмуре кохання хробака, що знайшов шлях до її темно-червоної постелі. Далі — зловісні шістнадцять рядків про "poison tree" [70], в якому поет свій гнів орошує слізьми, осяває усмішкою і гартує підступною хитрістю: на дереві росте знадливе яблуко, яким отруюється злодійкуватий ворог: на радість тим, хто ненавидить його, він лежить уже вранці під деревом мертвий. Жорстока простота цього вірша була цілком віддана музикою. Та ще більше враження справила на мене першого ж разу, як я її почув, пісня на слова Блейка про золоту каплицю, перед якою стоять у сльозах і в зажурі богомольці, не зважуючись до неї зайти. І ось з'являється образ змії, що вперто домагається доступу у святиню, плазує, слизька й нечиста, коштовною підлогою, досягає вівтаря і бризкає отрутою на хліб та вино. "Отож, — з розпачливою логікою закінчує поет, — через це і після цього я подався в хлів і ліг межи свиней". Кошмарність видива, дедалі більший страх, жах споганення, нарешті шалена відмова дивитися на ганьбу людства віддані в Адріановій музиці навдивовижу проникливо.
Але це все твори пізніші, хоч вони і входять до розділу, що розповідає про життя Леверкюна в Лейпцігу.
Отже, того вечора, коли я приїхав, ми слухали з ним концерт квартету Шафгоша, а другого дня відвідали Венделя Кречмара, який наодинці говорив мені про успіхи мого приятеля так, що серце моє сповнилося гордістю і радістю. Якщо йому й доведеться колись каятися в чомусь, сказав Кречмар, то тільки не в тому, що він покликав Адріана до музики. Правда, людині з таким самоконтролем і з такою чутливістю до несмаку й до всякого запобігання перед публікою буде нелегко, і зовнішньо, і внутрішньо, але це якраз добре, бо тільки мистецтво здатне зробити важким життя, для якого легкість була б смертельно нудною.
Записався я також на лекції Лаутензака й славетного Берметера, радий, що більше не треба буде задля Адріана слухати курс теології, і він мене ввів у коло кав'ярні "Централь", своєрідний клуб богеми, який посідав тут окрему, просякнуту тютюновим димом кімнату, де члени клубу вечорами читали газети, грали в шахи і обговорювали події культурного життя. То були консерваторці, художники, письменники, молоді видавці, адвокати-початківці, що не цуралися муз, кілька акторів Лейпцігського камерного театру, в якому дуже дбали про літературний бік вистав, і так далі. Рюдігер Збройносен, перекладач, чимало старший за нас — йому вже, мабуть, було десь років за тридцять, — як уже мовилося, теж належав до цього гурту, і оскільки він був єдиний, з ким Адріан підтримував тісніші стосунки, я також зблизився з ним і не одну годину провів у їхньому з Адріаном товаристві. Боюся, що моє критичне ставлення до людини, яку Адріан ушанував своєю приязню, буде помітним у першому її портреті, що його я хочу тут накреслити, хоч я намагатимуся й завжди намагався бути до неї справедливим.
Збройносен народився в невеликому сілезькому місті в сім'ї поштового службовця, що мав не рядову посаду, але й не таку, з якої можна було б піднятися справді до верхів, у сферу управління, куди брали людей лише з університетськими дипломами. Для такої посади, як була в нього, не треба ні атестата зрілості, ні юридичної освіти: досить набути певного стажу і скласти екзамен на старшого секретаря. Ось який шлях пройшов Збройносен-старший: а що він був чоловік вихований, з добрими манерами й не позбавлений громадського шанолюбства, а прусська ієрархія або не допускала його у високі кола міста, або, зробивши виняток і допустивши, принижувала там, то він завжди нарікав на свою долю, завжди був невдоволений, бурчав, а свій поганий настрій зганяв на родині, наче йому через неї так не щастило в житті. Рюдігер, поступаючись синівським пієтетом задля комізму, дуже виразно показував нам як батькове соціальне невдоволення отруювало життя йому, матері й решті дітей, — і тим відчутніше, що батько, бувши культурною людиною, виявляв його не брутальною лайкою, а витонченою демонстрацією свого страдництва, красномовними сценами самоспівчуття. Скажімо, коли він сідав до столу й починав їсти фруктову юшку, в якій плавали вишні, на зуб йому попадалася кісточка й псувала коронку. "От бачите, — казав він тремтячим голосом і розводив руки, — завжди мені так ведеться, зразу якась халепа, така вже моя доля, і ніде від неї не дінешся! Так хотів попоїсти, бо зголоднів, та й думав освіжитися холодною юшкою в таку спеку, і ось маєш. Ну що ж, самі бачите, що мені радість не судилася. Я не буду обідати. Йду до себе в кімнату. Смачного вам!" — казав він, ледве зводячи голос, і вставав з-за столу, добре знаючи, що обід дружині й дітям напевне не смакуватиме, що всі вони глибоко пригнічені.