Тим краще було, коли я втримувався від спокуси й виявляв тактовність. Як добре було, йдучи додому після Нонненмахерової лекції, розмовляти про безсмертного мислителя, який тисячоліттями хвилював наш розум і завдяки історичному посередництву якого ми знаємо піфагорейську концепцію світу. Ми були захоплені Арістотелевим ученням про матерію і форму — про матерію як потенційне, можливо, спрагле форми, щоб здійснитися в ній; про форму як непорушне в русі, про дух і душу, душу буття, яка спонукає його до самоздійснення, самозвершення в явищі, отже, про ентелехію, живлющу частку вічності, що пронизує тіло, що проявляється в органічному, формуючи його і спрямовуючи його діяльність, знаючи його мету, дбаючи про його долю. Нонненмахер дуже гарно й виразно говорив про ці Арістотелеві здогади, і видно було, що на Адріана його слова справляли величезне враження.
— Коли теологія, — казав він, — виводить душу від Бога, то з погляду філософії це правильно, бо як принцип, що формує поодинокі явища, вона — частка чистої форми всього буття взагалі й походить від думки, яка вічно розмірковує про саму себе і яку ми називаємо "Бог"… Мені здається, я розумію, який зміст Арістотель вкладав у слово "ентелехія". Вона — янгол-охоронець окремої істоти, геній її життя, мудрому керівництву якого вона може довіритися. Те, що ми називаємо молитвою, власне, і є застережливою чи благальною провістю тієї довіри. Але це справедлива назва, бо ми, по суті, звертаємося нею до Бога.
Слухаючи ці його слова, я тільки подумав: хай твій янгол буде мудрий і надійний!
З яким задоволенням слухав я ці лекції, сидячи поруч Адріана. Теологічні ж, які я відвідував не всі і тільки задля нього, подобалися мені набагато менше, і я ходив на них як вільний слухач лише з однією метою: щоб не відриватися від того, чим цікавиться Адріан. У навчальному плані студента-теолога перші роки чільне місце посідають тлумачення текстів поряд з історичними дисциплінами, тобто вивченням Біблії, обгрунтуванням віри, історією церкви й історією догматів; ці останні тісно пов'язані з систематикою, отже, з філософією релігії, догматикою, етикою і апологетикою107, і вже наприкінці йдуть практичні предмети: вчення про літургію, мистецтво проповіді, катехізис, пасторські обов'язки й еклезіастика, а також церковне право. Проте академічна воля давала студентам змогу вибирати найцікавіші їм предмети, тож Адріан скористався дозволом порушити порядок вивчення їх і з самого початку накинувся на систематику, — тому що вона взагалі відповідала його духовним запитам і давала йому найбільше задоволення, а ще й тому, що читав її професор Еренфрід Кумпф, найсоковитіший промовець в цілому університеті, і на його лекції натовпом ішли студенти з усіх курсів, навіть не з теологічного факультету. Я вже казав, що ми історію церкви слухали в Кегеля, та йому було годі змагатися з Кумпфом, читав він досить сухо й одноманітно.
Кумпф був, як казали студенти, "могутньою особистістю", і я не міг не дивуватися з його темпераменту, але не любив його і не мав сумніву, що й Адріана часто прикро вражає такий запал, хоч відверто він ніколи не глузував із нього. "Могутнім" Кумпф був уже за своєю статурою: великий, широкоплечий, огрядний, з пухкими руками, гучним голосом і трохи відвислою від надмірного говоріння, заслиненою спідньою губою. Треба сказати, що Кумпф читав свої лекції за підручником, який, правда, сам і написав, а славу він здобув так званими "крутими словами", якими щедро присмачував ті лекції, важко гупаючи по широкій кафедрі туди й сюди, відгорнувши назад поли сюртука й засунувши кулаки в кишені штанів. Ті лекції надзвичайно подобалися студентам своєю стихійністю, брутальністю, здоровим сміхом, а ще соковитою, архаїчною мовою. Кумпф любив — я цитую його самого — називати речі "щиро народними словами", говорити "як наші предки в давнину, не прикидатися святенником", тобто казати все навпростець, "ясно й відверто користуватися рідною мовою". Замість "полегшення" він говорив "пільга", замість "обрій" — "овид", а Біблію називав тільки Святим Письмом. Він казав "паділ плачу", маючи на увазі нашу грішну землю, про людину, що, на його думку, допустилася наукових помилок, висловлювався так: "Цей шалапут загруз у болоті гнилослів'я", а про людину неморальну — "сидить по вуха в лайні, як свиня". Любив він також приказки, як-от: "Не попечеш рук, то й каші не звариш" чи: "Щоб вийшло вино, запара має переграти". Часто з його уст вихоплювалось: "Бісова віра!", "Бісова робота!", "Бісове кодло!" або навіть "Курвин син!" — ця остання лайка завжди викликала бурхливі оплески.
Як теолог Кумпф був представником того серединного консерватизму з критично-ліберальним ухилом, про який я казав вище. Замолоду, розповів нам Кумпф у своїх паріпатетичних відступах108, він захоплено вивчав класичну німецьку поезію та філософію і хвалився, що й тепер знає напам'ять усі "найважливіші" твори Шіллера і Гете. Та потім на нього найшло щось, пов'язане з рухом пробудження середини минулого сторіччя, і послання апостола Павла про гріх і спокутування змусило його відвернутися від естетичного гуманізму. Треба народитися теологом, щоб зрозуміти такі духовні злами й випробування на шляху в Дамаск109. Кумпф переконався, що й наше мислення недосконале і до нього треба ставитись поблажливо, — саме на цьому й грунтувався його лібералізм, бо філософські студії привели його до того, що він почав вбачати в догматизмові інтелектуальну форму фарисейства. Отже, він прийшов до критики догм прямо протилежним шляхом, ніж Декарт110, бо той, навпаки, реальність свідомості, cogitare [29], вважав вагомішою за всі схоластичні авторитети. В цьому й полягає різниця між теологічним і філософським звільненням від авторитетів. Кумпф звільнився від них з веселою душею і здоровою надією на Бога й проголошував це своїм слухачам "щиро німецькими словами". Він поборював не тільки фарисейство й догматизм, а й метафізику, зате всією душею горнувся до етики й теорії пізнання, був провісником особистого ідеалу, заснованого на моралі, запеклим супротивником пієтистського розмежування світу і благочестя, радше благочестивим шанувальником світу, прихильником здорових утіх і оборонцем культури, особливо німецької, бо на кожному кроці в ньому виявлявся затятий націоналіст лютерівського взірця, і в його устах не було тяжчої догани комусь, як порівняння його з "легковажним чужинцем" — тобто звинуватити його в тому, що він думає і вчить, як чужинець. Почервонівши з люті, він ще додавав: "Хай його чорт у лайні викачає, амінь!"— що знову ж таки викликало схвальний гомін вдячної аудиторії.