— Vale [24],— сказав він, — і хай вам Бог помагає, Леверкюне! Це напутнє слово я кажу від щирого серця й відчуваю, згодні ви зі мною чи ні, що воно може знадобитися. Ви людина високообдарована і знаєте це — та й як вам цього не знати? І знаєте також, що благословив вас цим обдаруванням Всевишній, який усьому початок, бо хочете присвятити себе йому. І добре робите: природжені заслуги — це заслуги Господа, а не наші. То сатана, що сам потрапив у пастку через свою гординю, прагне, щоб ми забули про це. Лихий гість, лев ревучий, він ходить поміж нами й вишукує собі здобич. Ви належите до тих, хто має всі підстави боятися його підступів. Те, що я сказав, — комплімент вам, тобто тому, ким ви є з Божої ласки. То будьте ж ним у покорі, а не в упертості й сваволі, й не забувайте, що самовдоволення — не менший гріх, аніж зречення всемилостивого Господа Бога і невдячність йому!
Ось як повчав його той сумлінний педагог, під орудою якого я згодом ще не один рік учителював. Адріан, усміхаючись, розповів мені про це його напучування під час однієї з численних наших прогулянок у полях і в лісах навколо Бухеля. Там він пробув на волі кілька тижнів після закінчення гімназії, а мене туди його добрі батьки запросили на Великодні свята товаришити йому. Я добре пам'ятаю, як ми, йдучи, розмовляли про те напутнє слово Штоєнтіна, особливо ж про вислів "природжені заслуги", яке він ужив у ньому. Адріан зауважив, що Штоєнтін запозичив його в Гете, той любив його й часто говорив про "природжені заслуги", зводячи нанівець цим парадоксальним словосполученням моральний характер слова "заслуги" і, навпаки, намагаючись піднести природжене до заслуги позаморальної, аристократичної. Тому він виступав проти вимоги бути скромним, із якою завжди виступали обділені природою люди, й казав: "Тільки нікчеми скромні". Але директор ужив слова Гете швидше в дусі Шіллера, для якого головне була воля, тому він і вбачав моральну різницю між талантом і особистою заслугою, а заслугу й щастя, які Гете вважав нероздільно злитими, різко розділяв. Так само й директор — природу він назвав Богом, а природжені таланти визначив як заслуги Бога, віддані нам, щоб ми в покорі пронесли їх крізь життя.
— У німців завжди якесь двоїсте й неприпустимо комбінаторське мислення, — сказав новоявлений студент, тримаючи травинку в зубах. — Вони завжди хочуть мати і те, й те, одне слово, все. Вони здатні сміливо відкривати у великих людей протилежні принципи мислення і буття. Та потім вони все псують, уживають формулювання одного в дусі іншого, все переплутують і вважають, що можуть поєднати волю з аристократизмом, ідеалізм із пастораллю. А поєднати їх, мабуть, неможливо.
— Німці мають у собі і те, й те, — заперечив я. — Інакше вони не відкрили б його у Гете й Шіллері. Багатий народ.
— Плутаний народ, — уперто сказав він. — Та ще й інших збиває з пантелику.
А втім, ми рідко філософували протягом тих нічим не затьмарених тижнів, пробутих на селі. Загалом він був тоді більше схильний до сміху й до всіляких витівок, ніж до метафізичних розмов. Я вже раніше згадував, як він любив сміятися, сміятися до сліз, і коли в читачів не склалося враження, що він був веселої вдачі, то це моя вина, я неправильно змалював його образ. Я навмисне уникаю слова "гумор", на мій слух воно якесь надто домашнє й невиразне, щоб його можна було ліпити до Адріана. Його сміхотливість, мабуть, була швидше своєрідним порятунком, майже вакхічним, не дуже приємним мені розслабленням після напруженої атмосфери, яку створює навколо себе винятковий талант. Тепер він сміявся часто й багато, згадуючи гімназійні роки, що нарешті скінчилися, кумедні постаті, які траплялися серед наших шкільних товаришів і вчителів, перші свої учнівські пригоди, провінційні оперні вистави, в яких, не порушуючи врочистого тону самого твору, бували смішні моменти. Наприклад, король Генріх у "Лоенгріні"84 виявився череватий і кривоногий, а його оглушливий бас ринув з круглого чорного отвору в схожій на торбину бороді. Адріан аж корчився зі сміху, розповідаючи про нього, — це тільки один із прикладів, може, надто конкретний, того, що викликало в нього напади сміху. Часом вони були майже безпричинні, пустощі, та й годі, і, признаюся, мені було не зовсім легко приєднуватись до нього. Я не так любив сміятися, як Адріан, і коли він аж трусився з реготу, на думку мені мимоволі спадала історія, від нього ж і почута. Він її вичитав у "De civitate Dei" [25] святого Августина85 — мовляв, Хам, син Ноя і батько чарівника Зороастра86, був єдиною людиною, що сміялася, народжуючись на світ, а це могло статися тільки завдяки дияволові. Ця історія застрягла у мене в голові, і я щоразу згадував її, коли на Адріана нападав сміх, але не тільки це заважало мені реготати разом з ним, — я, скажімо, надто напружено; з острахом спостерігав за кожним його життєвим кроком, а крім того, я ще й тому не здатен був так безжурно веселитися, що просто мав сухувату, стриману вдачу.
Згодом він знайшов собі кращого партнера для цього в особі англіциста й письменника Рюдігера Збройносена, з яким познайомився в Лейпцігу і до якого я завжди трохи ревнував його.
XI
В Галле-на-Заале теологічні й філолого-педагогічні традиції міцно переплелися, насамперед у величній постаті Августа Германа Франке87, так би мовити, святого заступника міста — його пієтистського просвітника, що наприкінці сімнадцятого сторіччя, отже невдовзі після відкриття університету, заснував там славетні "Заклади Франке", себто школи й сирітські будинки, таким чином поєднавши у своїй особі і своїй діяльності благочестя з гуманітарно-лінгвістичними зацікавленнями. А хіба Канштайнірське біблійне товариство88, перший авторитет під час перегляду Лютерової праці, не було поєднанням релігійної і текстологічної думки? Крім того, в Галле тоді викладав видатний латиніст Генріх Озіандер, якого я дуже хотів послухати, а ще й Адріан сказав мені, що в курсі лекцій з історії церкви професора Ганса Кегеля, доктора теології і доктора історичних наук, є сила-силенна загальноісторичного матеріалу, теж корисного мені, бо я вважав історію найпотрібнішою допоміжною дисципліною для філолога.