Я мав підозру, яка майже переросла в певність, що й за цією невдалою спробою втекти зі світу стояла містична ідея порятунку, добре відома давній теології, особливо ранньому протестантизмові, а саме: думка, що ті, хто вклав угоду з дияволом, усе-таки ще можуть урятувати свою душу, "пожертвувавши тілом". Може, крім інших причин, Адріана підбила на його вчинок ще й ця ідея, а чи добре зробили, що не дали йому здійснити задумане, — Бог його знає. Не всьому, що робить людина у стані божевілля, треба ставати на заваді, і обов'язок зберегти життя в цьому випадку був обов'язком тільки щодо його матері — бо мати безперечно захоче віднайти сина краще божевільним, ніж мертвим.
Вона приїхала, кароока вдова Йонатана Леверкюна, з рівно зачесаними на проділ сивими косами, сповнена рішучості повести свого блудного сина назад у дитинство. Під час побачення Адріан, тремтячи, припав до грудей тієї, яку звав "матусею" і "ти" — тим часом як іншу жінку, що тепер трималася віддалік, звав "матусею" і "ви", — а вона йому щось казала й досі ще мелодійним голосом, якому ніколи не було дозволено співати. Та коли вже вони їхали на північ, додому, на щастя, в супроводі знайомого Адріанові санітара з Мюнхена, син невідомо чому, цілком несподівано для всіх, розлютився на матір. Напад люті був такий шалений, що пані Леверкюн решту дороги, майже половину її, довелося просидіти в іншому купе, а хворого залишити на санітара.
Це сталося тільки раз. Нічого такого більше не було. Уже у Вайсенфельзі, коли вона знов підійшла до Адріана, він зустрів її виявом радості й любові, а потім удома, мов найслухняніша дитина, ходив за нею назирці, і вона самовіддано, як може тільки мати, присвятила себе доглядові за ним. У домі на хуторі Бухелі, де також давно вже господарювала невістка й підростали двоє онуків, він розташувався в тій самій кімнаті на горішньому поверсі, яку хлопцем ділив колись зі своїм старшим братом. До вікна йому знову заглядало гілля, тільки вже не береста, а старої липи, а коли того місяця, що він народився, липа зацвіла і він учув її чудовий запах, на обличчі в нього з'явився задоволений вираз. Часто він сидів, дрімаючи, у її затінку на круглій лаві, бо мати і челядь уже спокійно залишали його там самого, — на тій самій лаві, де ми колись дітьми вчилися співати канони з галасливою корівницею Ганною. Про те, щоб він не засиджувавсь, а трохи рухався, дбала мати: брала його під руку й ходила гуляти з ним у тихе поле. Якщо їм хтось траплявся на дорозі, Адріан подавав йому руку, і мати не втримувала його, тільки вибачливо кивала головою тому, з ким він вітався.
Щодо мене, то я знов побачив свого приятеля 1935 року, коли, вже бувши на пенсії, приїхав до Бухеля, щоб привітати його з п'ятдесятиріччям, хоч на душі в мене було невесело. Він сидів під липою, що була вкрита цвітом. Признаюся, в мене підгиналися коліна, коли я з букетом квіток у руках підходив із його матір'ю до нього. Мені здалося, що він став менший на зріст, може, тому, що горбився й одне плече дужче хилив донизу. Я побачив страдницьке обличчя ecce homo, незважаючи на здорову сільську засмагу, з болісно розтуленими устами й порожнім поглядом. Якщо останнього разу у Пфайферінзі він не захотів мене впізнати, то тепер моя поява, незважаючи на спроби старої матері пояснити, хто я, безперечно не викликала в ньому жодних спогадів. З того, що я сказав йому про значення цього дня і мету мого приїзду, він, мабуть, нічого не зрозумів. Лише квітки начебто на мить привернули його увагу, та потім він і про них забув.
Ще раз я побачив його 1939 року, після підкорення Польщі, за рік до його смерті, яку ще пережила його вісімдесятирічна мати. Вона тоді провела мене сходами нагору і, підбадьорливо сказавши: "Заходьте, він вас не помічає!" — пройшла до кімнати, а я, глибоко схвильований і наляканий, лишився стояти на порозі. У глибині кімнати на шезлонзі, ногами до мене, так, що мені видно було його обличчя, лежав, укритий легенькою вовняною ковдрою, той, що колись був Адріаном Леверкюном і під цим ім'ям лишився безсмертний. Бліді руки, витончену, чутливу форму яких я так любив, були схрещені на грудях; наче в середньовічної надмогильної статуї. Сива, аж біла, борода ще дужче видовжувала й так уже схудле, вузьке обличчя, що стало дивовижно схоже на обличчя ель-греківського шляхтича333. Яка знущальна, сказати б, гра природи — створити образ найвищої духовності там, де дух згас! Очі глибоко запали в очниці, брови стали кущуваті, а з-під тих брів фантом спрямував на мене такий невимовно суворий, грізно-допитливий погляд, що я аж здригнувся, та вже через секунду він немовби знесилів, очні яблука вивернулись догори, наполовину зникли під повіками, і він почав нестримно водити ними туди й сюди. Мати знов запросила мене все ж таки підійти ближче, але я не спромігся на це і, плачучи, вийшов з кімнати.
Двадцять п'ятого серпня 1940 року до мене сюди, у Фрайзінг, надійшла звістка про те, що згасла рештка життя, яке наповнювало моє власне існування любов'ю, напруженою цікавістю, страхом і гордістю, тим самим надаючи йому важливого змісту. Біля відкритої могили на маленькому кладовищі в Обервайлері разом зі мною стояли, крім родичів, Жанетта Шойрль, Рюдігер Збройносен, Кунігунда Розенштіль, Мета Некеді і ще якась невідома жінка під густим серпанком, що зникла, тільки-но перші грудки землі впали на віко труни.
Німеччина, з розпашілими, наче в лихоманці, щоками, сп'яніла від кількості своїх спустошливих перемог, уже думала заволодіти світом внаслідок тієї єдиної угоди, якій вона хотіла лишитися вірною і яку підписала власною кров'ю. Сьогодні, оповита демонами, одне око затуливши рукою, а друге втупивши в прірву жаху і розпачу, вона опускається все нижче й нижче. Коли вона досягне дна провалля? Коли з пітьми останньої безнадії заблисне промінчик сподівання, диво, яке перевершує віру? Самітний чоловік молитовно складає руки і каже: хай Бог зглянеться над вашою бідною душею, мій друже, моя вітчизно.
==========
Мабуть, не зайве буде повідомити читача334, що манера композиції, описана у двадцять другому розділі, так звана дванадцятизвукова, або серійна, техніка, насправді є духовною власністю одного сучасного композитора й теоретика, Арнольда Шенберга, а я її в якомусь ідеальному співвідношенні надав особі вигаданого музиканта, трагічного героя свого роману. Взагалі музично-теоретичні розділи цієї книжки багатьма своїми подробицями зобов'язані вченню Шенберга про гармонію.