З дудочки знов дехто засміявся, хоч і трохи здивовано. Та він повів далі:
— А тепер я хочу звернутися до вас із дружнім, християнським проханням, щоб ви не поставили мені на карб мого покутного слова, а зрозуміли його як слід, бо я щиро прагну як ваш ближній скласти визнання вам, добрим і невинним, якщо й не безгрішним, то тільки по-звичайному, терпимо грішним, за що я всім серцем зневажаю вас і палко заздрю вам, бо пісковий годинник стоїть у мене перед очима й нагадує, щоб я був готовий, і коли останні піщинки пройдуть крізь шийку, Він забере мене, Той, із ким я склав таку дорогу угоду, підписавши її власною кров'ю, угоду, за якою навіки запродав Йому тіло й душу, і коли пісок витече і час добіжить кінця, Він прийде по свій товар.
Після цих слів у залі знов подекуди почувся стриманий сміх, але й дехто поцмокав язиком, а дехто похитав головою, немовби дивуючись із такої нетактовності; декотрі ж гості спохмурніли, і в їхніх очах засвітилася насторожена цікавість. А тим часом Адріан біля столу казав далі:
— Тож знайте, ви, добрі й побожні, хто зі своїми дрібними гріхами сподівається на ласку і зглядливість Господа: я дуже довго приховував, а тепер більше не хочу від вас приховувати, що я вже в двадцять один рік навіки зв'язався з Дияволом і, усвідомлюючи, що мене чекає, з добре обміркованої відваги, гордості й зухвальства, прагнучи досягти слави на цьому світі, уклав із Ним угоду і спілку, отже все, що я зробив за ці двадцять чотири роки, які мені були даровані, і що люди з цілковитим правом зустріли недовірливо, було осягнуте з Його допомогою і є сатанинським витвором, його навіяв Янгол отрути. Бо я собі думав: хочеш пустити стрілу — натягай тятиву, і сьогодні людина мусить складати шану Чортові, тому що потугу на великий задум і на великий твір може дати тільки Він, більше ніхто.
Тепер у залі запала прикра, напружена тиша, Його вже мало хто слухав спокійно, у більшості очі полізли на лоба, і на обличчях було написане німе запитання: куди він гне? І взагалі що тут відбувається? Якби він хоч раз усміхнувся або підморгнув, натякнувши цим, що його слова — мистецька містифікація, то ще було б півбіди. Але він нічого цього не робив, сидів біля столу блідий і поважний. Дехто з гостей запитально поглянув на мене: що все це означає? Яке я можу дати йому пояснення? Може, мені треба було втрутитись, запропонувати гостям, щоб вони розійшлися, але на якій підставі? Хоч би яку підставу я вигадав, це була б для нього ганьба й приниження, і я відчував, що маю здатися на хід подій, у надії, що він почне грати уривки зі свого твору і звуки замінять слова. Ніколи ще я так гостро не усвідомлював переваги музики, що нічого не каже і каже все, перед однозначністю слова, ба навіть захисну необов'язковість мистецтва порівняно з оголеною матеріальністю відвертого визнання. Урвати його сповідь я не міг не тільки з глибокої пошани до нього, а ще й тому, що всім серцем хотів дізнатися, чи є серед тих, які слухали її разом зі мною, бодай хтось вартий її. Наберіться терпіння й вислухайте його, подумки казав я їм, адже він запросив вас усіх як своїх ближніх!
Трохи помовчавши в задумі, мій приятель повів далі:
— Не думайте, любі сестри і братове, що мені потрібне було лісове роздоріжжя, і магічні кола, і страшні присяги, щоб пообіцяти свою душу Сатані і вкласти з Ним угоду. Уже ж бо святий Фома вчить нас, що слова потрібні, щоб повернутись до Бога, а не щоб відкинутись від нього, для цього досить якогось вчинку, не конче виголошувати урочисті присяги. Мене підбив на спілку з Дияволом усього лише метелик, барвиста нічниця, hetaera esmeralda, це вона, білотіла відьма, спричинилась до мого падіння своїм доторком, і я пішов за нею в тінявий сутінок, який любить її прозора голизна, і там, хоч вона й застерігала мене, спіймав її, ту, що була схожа на пелюстку, гнану вітром, спіймав і пестив, ось це як сталося. Бо те, що вона мені заподіяла, вона заподіяла, передала мені в коханні,— так я був висвячений, так відбулися мої заручини.
Я здригнувся, бо з зали пролунав голос — поет Данієль Цур Геге, у своєму пасторському вбранні, притупуючи ногою, гучно проголосив:
— Гарно. Справді гарно. Дуже, дуже гарно, нічого це скажеш!
Дехто зацитькав на нього, я також докірливо глянув у його бік, хоч у глибині душі був йому вдячний. Його слова, хай і дурні, ставили те, що ми почули від Адріана, під визнаний, заспокійливий кут зору, а саме — естетичний, і хоч він тут був зовсім не до речі, і це мене дратувало, все ж таки навіть я відчув деяке полегшення. Бо мені здалося, що багато гостей втішено сказали в душі: "Он воно як!"— а пані Радбрух, дружині видавця, слова Цур Геге додали відваги промовити:
— Неначе слухаєш поезію.
Ох, довго таке враження ні в кого не втрималося, прекраснодушне пояснення, хоч яке воно було зручне, розсипалося на очах, сказане тут не мало нічого спільного з гучними фразами Цур Геге про послух, насильство, кров і плюндрування світу, то була тиха, вимучена правда, визнання, яке людина з великої душевної муки захотіла зробити перед своїми ближніми, — і, звичайно, вияв нерозважної довірливості, бо ті ближні були не налаштовані, не спроможні вислуховувати таку правду інакше, ніж холонучи з жаху, тому вони дуже швидко, коли істина стала нестерпною, одностайно вирішили зарахувати її до поезії.
Не видно було, що той, хто скликав нас, взагалі почув ці репліки. Його задума, коли він замовкав, певне, була надто глибока, щоб до нього таке могло дійти.
— Майте на увазі, дорогі мої, вельмишановні приятелі,— знов почав він, — що з вами говорить покинута Богом, охоплена розпачем людина, тіло якої лежатиме не в освяченому. місці, де ховають богочестивих християн, а на шкуродерні, серед здохлої худоби. Кажу вам наперед: на смертній постелі вона лежатиме долілиць, і хоч би ви й п'ять разів перевертали її, однаково побачите, що вона лежить саме так. Бо ще задовго до того, як я скуштував пекельної отрути, душа моя, сповнена пихи і гордощів, линула до Сатани, і така вже моя доля, що я з молодих років прагну до Нього. Людина, як ви знаєте, створена і призначена для раювання або для пекла, і я народжений для пекла. Я дав поживу своєму марнославству, пішовши вивчати teologiam до Галле, до тамтешнього університету але не з любові до Бога, а задля Нього, і моє навчання там уже було таємним початком спілки з Ним, прихованим шляхом не до Бога, а до Нього, великого religiosus. А того, хто поривається до Диявола, ніхто не спинить і не оборонить від Нього, а від теологічного факультету в Лейпцігу був лише один крок до музики, тільки їй, її figuris, characteribus, formis conjurationum [286], чи як там звуться ті замовини й чари, я ще міг віддатися, а більше нічому.