Хочу сказати, що в іронічно-зневажливому ставленні Адріана до шкільних премудрощів і вимог був один виняток — його явна цікавість до дисципліни, в якій я не мав великих успіхів, а саме до математики. Моя власна слабкість у цьому предметі, яку врівноважували тільки радісні досягнення у філологічних дисциплінах, змусила мене зрозуміти, що прекрасні успіхи в певній галузі неодмінно пов'язані з любов'ю до предмета, і тому для мене була справжня втіха усвідомлювати, що хоч цій умові мій приятель теж підлягає. Адже математика як прикладна логіка, що, проте, перебуває у сфері високої, чистої абстракції, посідає своєрідне, посереднє місце між гуманітарними її природничими науками, і з Адріанового зауваження у розмові зі мною про втіху, яку вона дає йому, я зрозумів, що він сприймає це її посереднє становище як особливо високе, панівне, універсальне чи, за його ж таки висловом, "справжнє". Коли я почув від нього те слово, серце мені залила хвиля радості. То був якір, опора, виходить, недаремно я питав себе, що ж для нього "головне".
— Ти просто ледачишся полюбити її,— сказав він тоді мені.— Зрештою, нема нічого цікавішого, як спостерігати за порядковими співвідношеннями. Порядок — це все. "Що від Бога, те впорядковане". Послання до римлян31, тринадцять.
Він почервонів, а я витріщив на нього очі. Виявилося, що він релігійний.
У нього все "виявлялося", на всьому його треба було спіймати, заскочити, захопити зненацька, спопасти, — тоді він червонів, а тобі хотілося ляснути себе по лобі за те, що ти не помітив цього хтозна-коли. І просте, що він більше, ніж треба було для програми, заглиблювався в алгебру, для свого задоволення опанував таблицю логарифмів, сидів над рівняннями другого ступеня, ще як від цього ніхто не вимагав знаходити піднесене в ступінь невідоме, я також довідався випадково, і він спершу говорив про це дуже скупо, аж згодом я почув від нього наведені вище слова. Перед цим я зробив іще одне відкриття, щоб не сказати викриття, про яке вже згадував вище: довідався, що він самотужки потай вивчав клавіатуру, акордику, розу вітрів тональностей, квінтового кола32 і, не знаючи ані нот, ані розміщення пальців, використовував ці гармонійні знахідки для різних вправ з модуляції та для створення не дуже чітких мелодійних образів. Йому йшов п'ятнадцятий рік, коли я помітив це його захоплення. Якось після обіду, не заставши його в кімнаті, я пішов шукати його і знайшов біля невеличкої фісгармонії, що стояла на не дуже почесному місці в одній із прохідних кімнаток житлового поверху. Мабуть, із хвилину я стояв під дверима і слухав його. Тоді засоромився — наче тайкома підслухую, — зайшов і спитав, що він там робить, Адріан спустив міхи, зняв руки з клавішів і почервонів.
— Вся біда починається з дозвілля, — сказав він і засміявся. — Мені було нудно. А коли я дуже знуджуся, то часом іду сюди потарабанити. Про цю стару скриню забули, але вона ще добра, дарма що така упосліджена. Глянь, як цікаво, — тобто цікавого тут, звичайно, нічого немає, але якщо робиш це сам, та ще й уперше, бачиш, як воно все зв'язане між собою і рухається по колу, то здається справді цікавим.
Він узяв акорд, самі чорні клавіші, фа-дієз, ля-дієз, до-дієз, додав до них мі і цим викрив акорд, що здавався фа-дієз мажором; насправді це був сі-мажор, а саме, його п'ятий, чи домінантний, ступінь.
— Така співзвучність сама собою не має тональності,— сказав він. — Усе випливає із взаємозв'язку, а взаємозв'язок утворює коло.
Звук "ля", що, переносячи тональність із сі-мажора в мі-мажор, прагне до розв'язання в соль-дієзі, повів він далі. Так він через ля, ре і соль прийшов у до-мажор і в позначені знаками зниження тональності, показавши мені, як можна на кожному з дванадцяти звуків хроматичної гами створити свою мажорну або мінорну тональність.
— А втім, це давня історія, — мовив він. — Я вже хтозна-коли помітив це. Дивись, як можна зробити це ще краще! — І він заходився показувати мені модуляції між віддаленими тональностями, використовуючи так звану терцієву спорідненість33 і неаполітанську сексту34.
Він не знав, як називаються ці речі, але повторював:
— Взаємозв'язок — це все. І якщо ти хочеш знайти йому точнішу назву, то ось вона: двозначність.
На підтвердження цих слів він узяв на фісгармонії акордну послідовність у невизначеній тональності й показав мені, як така послідовність, коли з неї випустити звук фа, що в соль-мажорі став би фа-дієзом, буде коливатися між до-мажором та соль-мажором і як, коли випустити сі, що у фа-мажорі понижчало б до сі-бемоля, на слух не можна визначити, чи то вийшов до-мажор, чи фа-мажор.
— Знаєш, що я думаю? — сказав він. — Що в музиці двозначність введена в систему. Візьми той чи той тон. Можна зрозуміти його так, а можна й інакше, знизу він здається підвищеним, а зверху зниженим, і якщо ти не в тім'я битий, то можеш скористатися цією двозначністю.
Одне слово, виявилося, що в принципі він уже осягнув енгармонійні заміни35 і знав кілька способів, якими їх можна було використовувати для модуляцій.
Чому ж я був не тільки здивований, а схвильований і навіть трохи зляканий? Щоки в нього палали, чого ніколи не бувало, як він готував уроки, навіть з алгебри.
Я, правда, попросив його ще трохи поімпровізувати, та мені аж наче полегшало, коли він відмовився, сказавши:
— Ет, це дурне!
Що то було за полегшення? Воно було для мене самого свідченням того, що я пишався Адріановою байдужістю до всього й що після його "Глянь, як цікаво" та байдужість стала тільки маскою. Я відчув зародження пристрасті — Адріанової пристрасті! Може, мені треба було радіти? Натомість я ніби засоромився і злякався.
Тепер я знав: він робив свої вправи на фісгармонії, коли гадав, що його ніхто не бачить, а оскільки вона стояла на очах, це не могло довго лишатися таємницею. Якось увечері дядько сказав йому:
— Ну, небоже, те, що я сьогодні чув від тебе, свідчить, що це твої не перші вправи.
— Про що це ви, дядьку Ніко?
— Не прикидайся дурником! Ти взявся до музики.
— Що за вислів!
— Так кажуть ще й про гірше бренькання. Твій перехід від фа-мажора до ля-мажора був досить спритний. Тобі це подобається?