Могло видатись дивним, що цей італієць, привітний юнак, який зворушливо калічив німецькі слова, знайшов дорогу в Кайзерсашерн до Адріанового дядька, напевне маючи вдома можливість навчатися свого ремесла; але це тільки свідчило про те, що Ніколаус Леверкюн мав ділові зв'язки не лише з німецькими центрами виробництва музичних інструментів, такими, як Майнц, Брауншвейг, Лейпціг, Бармен, а й з закордонними фірмами в Лондоні, Ліоні, Болоньї, навіть у Нью-Йорку. Він купував свій симфонічний товар в усіх тих містах і був відомий тим, що будь-якої хвилини мав у себе не тільки першорядні інструменти, але й повний комплект їх, навіть ті, які не зразу дістанеш в інших крамницях. Якщо де-небудь у Німеччині мали відбутися Бахівські урочистості і для того, щоб концерт мав належний стиль, потрібен був гобой д'амур, нижчий гобой, що давно вже зник з оркестрів, то хтось із оркестрантів приїздив до Кайзерсашерна і йшов просто в старий будинок на Парафіяльній, де він напевне міг не тільки придбати свій елегійний інструмент, але й тут же випробувати його.
Крамниця в приміщеннях півповерху, звідки часто долинали звуки найрізноманітнішого тембру з інструментів, що їх випробовували по всіх октавах покупці, була чудовим, звабливим, я б навіть сказав, з погляду культури притягальним видовищем, що збурювало акустичну уяву. За винятком рояля, якого Адріанів другий батько цілком віддав у руки музичній промисловості, там було все, що звучить і співає, що гугнявить, сурмить, гуде, брязкає і дзвенить, — а втім, там завжди були репрезентовані й клавішні інструменти в образі гарненького дзвінкового піаніно — челести. Багато там висіло за склом на стінах або лежало у футлярах, схожих на домовини з муміями, зроблені за формою того, хто спочивав у них, чарівних полакованих скрипок, жовтих або темно-рудих, зі стрункими смичками, біля руків'я завитими в срібло, вставленими в затискувачі на накривці футляра, — італійські, що красою форми зраджували знавцеві своє кремонське походження, але й тірольські, нідерландські, саксонські, міттенвальдські, а також ті, що вийшли з власної майстерні Леверкюна. Рядами стояли в крамниці співучі віолончелі, своєю досконалою формою зобов'язані Антоніо Страдіварі21, але там завжди можна було знайти і їхню попередницю, шестиструнну віольдегамбу, якій у давніших музичних творах належало таке саме почесне місце, а ще альт та іншу сестру скрипки, віоль альту; та й моя власна віоль д'амур, на семи струнах якої я грав ціле своє життя, теж походить із Парафіяльної вулиці. Мені її подарували батьки на день моєї конфірмації.
Уздовж стіни в багатьох екземплярах стояла величезна віолончель, контрабас, якого майже не можна було підняти, здатний на величні речитативи й на піччікато, гучніше за грім литавр; дивлячись на нього, важко було повірити, що його флажолетні звуки мають такий прихований чар. Серед дерев'яних духових інструментів була там, теж не в одному екземплярі, його подоба, контрафагот, так само шістнадцятифутовий; він звучить на октаву нижче, ніж показують його ноти, могутньо підсилює баси і за розмірами вдвічі перевершує свого меншого брата, фагот-глузій, як я його називаю, бо це басовий інструмент без справжньої сили баса, зі своєрідно слабким звуком, він не гуде, а карикатурно бекає. Зате який він гарний, з вигнутою духовою трубою, з блискучими, ошатними важелями і клапанами! І взагалі, яке прекрасне видовище ця армія дудок, дедалі дужче вдосконалюваних у своєму технічному розвитку, формованих відповідно до нахилу віртуоза: то у вигляді буколічного гобоя, то англійського ріжка, придатного для сумної музики, то кларнета з безліччю клапанів, що так примарно й похмуро звучить у регістрі сопілки, а у вищому може розцвітати сріблястим цвітом милозвучності, то альтового і басового кларнета.
Усі вони лежали на оксамиті в крамниці Леверкюна, чекаючи покупців, а біля них іще поперечні флейти всіляких систем і видів, із бука, з червоного й чорного дерева, з головками зі слонової кістки або всі зі срібла; за ними їхня криклива родичка, флейта-пікколо, що вміє пронизливо знятися вгору над тутті22 оркестру й танцювати в хороводі блудних вогників23 або у заклинанні вогню24. І аж за ними вже йшов блискучий хор бляшаних інструментів, від ошатної сурми, дзвінкий сигнал якої, зухвалу пісню, ніжну кантилену25 немов бачиш очима, від улюблениці романтиків, складної валторни з клапанами, від стрункого, могутнього тромбона й корнет-а-пістона до присадкуватої, важкої, великої басової труби. У Леверкюновій крамниці майже завжди можна було знайти навіть музейні раритети з цієї царини, наприклад, пару гарно вигнутих, немов бичачі роги, повернутих управо і вліво бронзових лурів26. Але хлоп'ячим очам — а я й досі такими очима дивлюся на все те в спогадах — найбільше радості давала і була там найкращою велика виставка ударних інструментів, саме тому, що з цими речами ми познайомилися дуже рано, коли вони були ще іграшками під різдвяною ялинкою, легко осяжною дитячою мрією, а тепер ми побачили їх у солідному, добротному виконанні, призначених для дорослої мети. Як же цей барабан відрізнявся на вигляд від тієї ламкої цяцьки з пофарбованого дерева, пергаменту й шпагату, що так тішила нас у шість років! Його не можна було повісити на шию. Нижня опона цього барабана пришита бичачими жилами, а самого його, щоб ним зручно було користуватися в оркестрі, пригвинчено навскіс до металевого тринога, в бокових кільцях якого звабливо стримлять дерев'яні палички, також не рівня нашим. Був там і металофон, на дитячій подобі якого ми вчилися вибивати "Птах до нас прилітає", — точно настроєні металеві бляшки його містилися в гарних скриньках, вільно підвішених парами на поперечках; металевий звук із них видобували малесенькими крицевими молоточками, що лежали в оббитій матерією накривці від скриньки. Ксилофон, ніби зроблений для того, щоб відтворювати нам танок кістяків на цвинтарі27, був з хроматикою на багато паличок. Стояв там і великий барабан, гігантський, оббитий бляхою циліндр, по напнутій шкірі якого били обмотаними повстю молоточками, а поряд лежала мідна литавра — ще Берліоз увів їх цілих шістнадцять у свій оркестр, бо не знав про механізовану литавру, що була в крамниці Ніколауса Леверкюна: оркестрант одним порухом руки легко пристосовував її до зміни тональності. Ще й досі пам'ятаю нашу хлоп'ячу витівку, коли Адріан чи я — ні, мабуть, таки я, — випробовував той барабан: гупав по його шкірі молоточками, а добросердий Лука пересовував то вперед, то назад настроювач так, що виходило чудернацьке гліссандо28, барабанний дріб різних тонів, від низького до високого. Треба ще згадати про дивовижні тарілки, які вміють робити лише китайці й турки, що бережуть у таємниці свій спосіб кувати розпечену бронзу, і які оркестрант після удару переможно обертає до публіки, про гримучий тамтам, циганський тамбурин, про трикутник з одним роз'єднаним кутом, що так дзвінко озивається на легенький удар крицевої палички, про сьогоднішні цимбали — порожні всередині, тріскотливі в руках кастаньєти. Спробуйте уявити собі все це поважне царство радості, увінчане вигадливою золотою пишнотою ерарівських педальних арф29, і ви зрозумієте, що крамниця Адріанового дядька, цей рай примовклої милозвучності, який провіщав про себе сотнями форм, нас, хлопців, магічно вабив до себе.