— Не лишай мене, — шепотіли її уста. — Побудь... Засни... Я не втомилася... Я тебе люблю... Ти — батько... Я тебе люблю всім серцем.
IX
Пізно ввечері наступного дня обоз наблизився до Роз-луча.
— Ксеню! — покликав Сергій Верешко.
Я передав віжки Дружані і почекав, коли його підвода порівняється з моєю.
— Може, Ксеню, комусь розвідати, що там у селі? Сергіїв голос звучав напружено.
— Я піду з Дружаною.
Обоз зупинився. Я добув з-під в'язанки карабін, підкликав Дружану. Перед нами на тлі зоряного неба дугами схилилися гори. Далі — спуск і положистий уступ, на якому розкинулося село. Зліва увижається в темряві скоба Черемошу, там хребти розступаються, пропускаючи струмок і дорогу до Гриняви.
— Наш осідок з цього краю села, — мовив я. — Дідо, прийшовши з долу, вподобав собі скид над поточиною. Заїзд уже батько вкопав. А до того на осідок і пішки важко було добратися. З того, як розташовані садиби, можна читати історію Розлуча. Втікачі поселялися якнайдалі в бік гір, їхні діти будувалися в доступніших місцях, жупани займали майдани вздовж річки й дороги.
Дружана стискала мою долоню: мабуть, їй було мар-кітно. Мені й самому ставало моторошно, наче наближався не до рідної оселі, а до стоянки печеніга.
— Хата ще добра, — сказав я, щоб зайняти дружину. — Після війни покрию свіжими ґонтами. Може, при йдеться обшалювати дошками східну стіну: коли вітер, в кухні сту-деніше, ніж у світлиці.
— Ще світиться, — зраділа Дружана, побачивши вогник під горою.
— А в нас порожньо. Бачиш — дерева темніють? Вище — ґруники розсохою.
Я пропустив жінку опередь себе на горбок. Ми ступали сторожко, майже не дихаючи, ловлячи кожний шелест. На подвір'я зайшли мовчки, нас одразу обняли густі прохолодні тіні, мов потрапили в інший світ. Трава сягала майже до колін, над заворітницею бовваніли галузки бузини.
— Постій тут, — прошепотів я. Двері схлипом відстали від одвірків.
У хаті я позаслонював обрусами вікна й запалив свічку. Хтось сюди навідувався, але не лишив безладдя. Припровадивши Дружану до світлиці, пригорнув її до себе, потому відсторонив і засміявся:
— Ми дома, жінко! Плювати нам на Франца-Йосифа, Вільгельма і Миколу Бісмарковича. Не смійте тикати носа, хирляки! Ми дома. Ми дома, Дружано.
Вона поглянула на мене здивованими й водночас зачудованими очима.
— Побіжу до сусідів на розвідку. Не скучай.
— Де дрова, Ксеню?
Я приніс з повітки оберемок цурпалків і звичним рухом, як палицю, підхопив з ослона карабін.
— ВаЬгепІапе... — сказав надворі, дивлячись у темінь.
Міттельштедт називав Гуцулію країною ведмедів. Поклав він за неї голову чи и далі останнім покидає поле бою?
Стежка опустилася у глибоку вирву. Зливи і тут пона-лишали слідів. Я звернув до Крицякового осідку і наткнувся на прив'язаних до вориння коней. Прокинувшись зі сну, вони діловито захрумкали сіно. Я прошмигнув до віконця, припав до шиби. На печі спали діти. Олена стояла біля плити, спиною до вікна, щось сьорбала з полив'яної миски. Не міняючи пози, налила до миски води з сагана, вимивши, поставила на ребро сушитись і надовго завмерла, замислившись, склавши на грудях руки. Вона була без хустки, в кептарику до стану, в збляклій горбатці.
Двері не були на засуві. Я увійшов до сіней і машинально, ніби в цій хаті народився, розшукав у темряві клямку. Спітнілі од теплого духу з кухні, завіси не озвалися. Я тихо переступив поріг, у ніздрі вдарив запах пареного молока — запах обжитої гуцульської оселі наприкінці осені, коли звітрюють і засихають вінки під сволоками.
Забилося серце. Щось незнайоме було в тому, як Олена застигла біля плити.
— Олено.
Вона поволі, мовби не вірячи собі, повернула голову, і я побачив чужу, зі спотвореним, обезвіченим лицем жінку. Я хотів привітатися, одначе з горла вирвався хрип, і я сів на ослін, дерев'яніючи від страхітливого відкриття: це Олена, але з нею сталося жахливе нещастя.
Вона з хвилину мовчки дивилася на мене переляканими очима. Отямившись, потягнула за полу до комірки крізь вузенькі дверцята біля печі.
— Ходи ж, не впирайся, — шепотіла з присвистом. — На хуторі — москалі. Ще не знати, як поведуться. Хлопці тим часом ховаються.
Лишивши мене в темряві, зачинила на засув сінешні двері і вернулася зі свічкою.
— Ще не знати, як воно буде, — повторила. — Хлопці ховаються. Боже борони, якби уздріли з рушницею. В Ма-риничів знайшли зброю — побили і діда, і бабів. Обзивали бандитами і австрійськими шпигунами. І в мене є на постої — пішли до пароха в карти грати.
Лице і чоло поскороджене чорними виразками, колись вогнистий погляд розпливався під мутною сизою паволокою. Пасмо живої шкіри зосталося під очима і надбрів'ям — рівна прямокутна латка.
— Що з тобою? — ледве витиснув я з себе, ховаючи очі.
Свічка випала з її рук, язик полум'я метнувся по долівці і згас. Олена тихо заридала.
— Ксеню-соловейку!.. Ти ж не чув! Я цілком забула, що ти не знаєш. — Вмовкла, і стало тихо, як в могилі. — Йди, Ксеню... Ось-ось солдати вернуться.
Я пригнічено зітхнув й рушив до виходу. Олена провела мене до вирви за осідком. Стали біля вориння.
— Я не хочу, щоб ти довідався від когось... Я, Ксеню... я заражена. — Вона оповідала поволі, довго підбираючи слова, наче шкодувала мене. — Лишив це мені вартівник з тартака. Занапастила чоловіка, дітей... Сталося це на другий день після того, як ти обняв мене. Пам'ятаєш? Він, зайда, щось белькоче, але приємний з обличчя, молодий.
Не знаю, що на мене найшло... Данило через це покинув. Ходить по молодицях, розносить... А я не мала відбою. Ви на фронті, повно жінок, а чогось до мене і до мене... То дезертир, то гайдурик підріс — жіночого тіла забагло-ся. А я не мертва. Перенічкувала з тим, з іншим... Що я, Матінко Господня, хотіла тоі нечисті? — Олена по-чаїному заскімлила від розпуки. — Тоді... спекла лице!
— Олено!