— Я теж піду, — раптом зголосився і Сент-Вінсент, а у Фрони радісно заблищали очі.
Поки вона готувала в наметі пакунок з харчами, чоловіки дістали футів шістдесят-сімдесят легкої мотузки. Джекоб Велс та Сент-Вінсент обв'язалися на кінцях мотузки, а француз посередині. Він сказав, що сам візьме пакунок, і прив'язав його на свої широкі плечі. Фрона дивилася на них з берега. Перші сто ярдів пройшли вони легко, але тільки-но проминули смугу міцнішої криги при березі, Фрона зразу помітила зміну. Попереду йшов батько, пробуючи лід палицею і весь час змінюючи напрямок.
Сент-Вінсент ступав позаду і провалився перший; він, одначе, встиг перекинути палицю поперек ополонки і тому скупався тільки по груди. Незважаючи на сильну течію, товариші, різко шарпнувши за мотузку, витягли його на кригу. Фроні видно було, як вони всі почали про щось радитись. Барон у запалі вимахував руками й показував на берег. Нарешті Сент-Вінсент відв'язався і повернув назад.
— Брр! — Він весь тремтів, коли підійшов до Фрони. — Це неможлива річ!
— То чом же вони не повернулися? — запитала Фрона з деяким незадоволенням у голосі.
— Вони сказали, що хочуть ще раз спробувати. Ви ж знаєте, який Курбертен гарячий!
— А мій батько не менш упертий, — з посмішкою підхопила Фрона. — Може, вам передягтися? В наметі є одежа.
— Та ні! — Він ліг на землю коло Фрони. — На сонечку тепло.
Цілу годину стежили вони за Велсом та Курбертеном, що тепер стали темними цятками вдалині. Двоє чоловіків уже дісталися середини річки й водночас просунулися на цілу милю вгору за течією. Фрона пильно слідкувала за ними у бінокль, але часом вони зникали з очей за великими брилами льоду.
— Це не по правді, — скаржився Сент-Вінсент. — Вони ж казали, що тільки раз ще спробують. А то б я не повернувся. Проте нічого в них не вийде. Це абсолютно неможливо.
— Так… Ні… Так! Вони вертаються! — промовила Фрона. — Але слухайте! Що це таке?
З середини річки почувся притлумлений гуркіт, неначе десь далеко прогримів грім. Фрона скочила з місця.
— Грегорі, та невже це лід рушає?
— Ні, ні, певно, що ні! Бачите, ось уже й стихло.
І справді, гуркіт, прокотившись понад річкою, завмер десь унизу.
— А от знову, знову!
Загуло вдруге, ще голосніше й страшніше. Вільшанки перестали щебетати, притихли білки. Прогуркотіло так, наче це поїзд проїздив естакадою. Втретє гул прокотився, цим разом ще триваліший.
— Ой, коли б вони швидше поверталися!
Дві далекі крапки перестали ворушитись, — вони чи не радились. Фрона хутко оглянула річку в бінокль. Хоч ізнов почувся гуркіт, поверхня річки була спокійна, крига лежала непорушно. Знову защебетали вільшанки, загомоніли білки задерикувато.
— Не бійтеся, Фроно! — Сент-Вінсент опікунчо обійняв Фрону. — Коли є небезпека, вони розуміють це не гірш за нас. Вони знають, як краще зробити.
— Я ще ніколи не бачила, як рушає лід на великій річці, — промовила Фрона й стала терпляче чекати.
Час від часу чувся гуркіт, але ніяких інших ознак, що крига скоро скресатиме, не було помітно, і Джекоб Велс та Курбертен обережно наближались до берега. Вони геть-дочиста промокли і тремтіли, як у пропасниці, коли виходили на берег.
— Нарешті! — Фрона схопила батька за руки. — Я вже думала, що ви ніколи не повернетесь!
— Добре! добре! Давай-но швидше обідати, — сміявся Джекоб Велс. — Нічого небезпечного.
— А що ж то таке?
— Стюарт розмерзся, і крига з нього йде по Юкону, попід цією кригою. Ми там добре чули, як б'ються об лід цілі брили.
— О, це жахливо, це жахливо! — скрикнув Курбертен. — І той сердега, ми не можемо його врятувати!
— Ні, ми можемо. По обіді спробуємо послати собак. Поспіши, Фроно.
Але й ця спроба не вдалася. Джекоб Велс вибрав передовиків, що були розумніші з усіх собак, і погнав їх на лід, прив'язавши на спину клунки з їжею. Та вони не розуміли, що він від них хотів. Щоразу, як вони повертали назад, їх одганяли від берега, кричали на них, кидали дрючками та грудками землі. Але це тільки запаморочувало собак, і вони, відбігши на безпечне місце, сідали, підіймали по черзі мокрі холодні лапи й жалісливо скиглили до берега.
— Коли б вони хоч раз це зробили, вони зрозуміли б, і в нас пішло б, як по писаному. А ти куди! Вперед! Гей! Міріям, рушай! Коли б хоч один перебрався на той бік!
Джекобові Велсу пощастило, нарешті, справити Міріям, передовика Фрониних собак, по своєму та бароновому сліду. Собака відважно побіг, хоч і провалювався, а часом мусив і плисти. Але там, де кінчився слід, він безпорадно сів на кризі. А тоді кинувся назад, наддавши круга й вибравшися на глухий острівець вище по річці. Через годину він повернувся до табору, але вже без клунка. Далі ще інших два собаки, відійшовши далеченько, де їх не могли дістати, поїли один в одного клунки з їжею. Після цього вирішили облишити спробу і покликали собак назад.
Протягом дня гуркало дедалі все частіше та частіше, а під вечір гуркотіло вже безперестанку. Але на ранок притихло. Річка прибула на вісім футів, у багатьох місцях крига геть зовсім пойнялася водою. Крига тріщала й ламалася, всюди з'явилися промиви.
— Крига, що йде низом, збивається докупи коло островів, — пояснював Джекоб Велс. — Тому й вода прибуває. Крім того, в гирлі Стюарту теж скупчилась крига й тепер іде назад. Коли там прорветься, то крига знову рушить униз попід Юконом і вдарить на ту нижню загату.
— А тоді? А тоді? — захватно вигукував барон.
— "Біжу" полине річкою.
Коли розвидніло, вони стали придивлятись до чоловіка по тім боці.
Він лежав там, де й передоднем, але, почувши постріли, злегка замахав рукою.
— Не можна нічого зробити, бароне, аж поки крига скресне. А тоді ми перехопимося на той бік на вашій "Біжу". Сент-Вінсенте, ви принесли б сюди свої вкривала та переночували б з нами. Нам доведеться гнати човна втрьох. Я думаю взяти ще й Макферсона.
— Не треба, — сквапно відказав журналіст. — На протоці лід міцний, як алмаз, і я схоплюся на світанку.
— А я ж як? Чому мене не берете? — спитався Курбертен.
Фрона засміялася.
— Не забувайте, що ви не мали ще жодної лекції.
— Та й завтра навряд чи буде на те час, — додав Джекоб Велс. — Човен швидкий. Тож, мабуть, поїдемо таки ми втрьох, Макферсон, Сент-Вінсент та я. Дуже мені шкода, бароне. Поживіть з нами хоч рік, і ви будете до всього здатні.