Отож коли йшов до неї Корліс цього ж таки пізнього ранку, на душі в нього було неспокійно й непевно. Одначе він постановив собі нічим не виявляти свого стану, аж поки почує Фронину думку. Але вона одразу почала сама — без усяких манівців, з тією простотою й щирістю, що завжди так чарували Корліса. Глянувши тільки на неї, відчувши її руку в своїй руці, він зрозумів, що все знову гаразд, хоч вона ще й слова не промовила.
— Я рада, що ви прийшли, — почала вона. — Я не могла заспокоїтись. Мені треба було вас побачити, щоб сказати, як мені прикро за вчорашній випадок, як мені соромно…
— Та що там! Нічого страшного не сталося. — Вони все ще стояли, і Корліс ступив крок до неї. — Запевняю вас, що я шаную ваші погляди. Абстрактно взяті, вони заслуговують на всіляку похвалу, але мушу сказати відверто, що в вашій поведінці було багато такого… м-м…
— Так?
— Багато такого, що йде всупереч нашому моральному кодексові. На жаль, ми не можемо його ігнорувати. Але, як на мене, то ви не вчинили нічого такого, за чим треба було б жалкувати або чого соромитись.
— Спасибі за ласку, — вигукнула Фрона, — тільки це неправда, ви й самі знаєте, що неправда. Ви знаєте, що ви вчинили так, як треба було, на вашу думку, вчинити, і що я зневажила, образила вас, що я вела себе як базарне дівчисько, і ви знаєте, що відчули тоді до мене відразу…
— Та зовсім ні! — Він підійняв руку, немов боронячи її від себе самої.
— Так, так! У мене досить підстав, щоб соромитись. Можу тільки сказати собі у виправдання, що мені дуже шкода стало тієї жінки, я ледве не заплакала. А тут з'явилися ви, — ви самі знаєте, що ви вчинили, — й через жалощі до неї я обурилася вашим вчинком, і рознервувалася, як ніколи. На мене, мабуть, напала істерія. У всякому разі, я була сама не своя.
— Ми обоє були однакові.
— Ні, неправда. Я поводилась ганебно, а ви були такі, як і зараз. Ну, сідайте. Ви не сідаєте, ніби сподіваєтесь від мене нового вибрику, щоб тоді зручніше було втекти?
— Не такі-то ви й страшні, — засміявся він, повертаючи стільця так, щоб світло падало їй на обличчя.
— А ви не такий боягуз. Але вчора я, певно, була дуже страшна. Адже я замалим… вас не вдарила! А ви поводились дуже відважно, коли батіг свиснув вам над головою. Не пробували навіть закритись!
— Я помітив, що ті собаки, яких ви б'єте, завжди потім лижуть вам руки й лащаться до вас.
— Значить? — задерикувато спитала Фрона.
— Значить… все залежить від обставин, — ухилився Корліс.
— Виходить, незважаючи на все, ви мені даруєте мою провину?
— Маю надію, що й ви мені подаруєте.
— Тоді я дуже рада, тільки що на вас немає жодної провини, отже, нічого вам і дарувати. Ваша поведінка — це наслідок вашого світогляду, а моя — мого. Але мій світогляд, треба сказати, — ширший. Тепер я зрозуміла! — раптом скрикнула вона, радісно плеснувши в долоні. — Я зовсім не на вас сердилася вчора, зовсім не вас стосувалася моя брутальність. Ішлося не про вашу особу. Ви просто були представником того шару суспільства, що викликав у мене обурення та гнів, і на вас, як на представникові, усе й окошилося. Розумієте?
— Розумію. Це дуже дотепно. Таким чином, ви скидаєте з себе обвинувачення в тому, що різко зі мною вчора обійшлися. Але сьогодні ви починаєте тієї ж. Ви приписуєте мені обмеженість, однобічність, ницість, а це зовсім несправедливо. Кілька хвилин тому я казав, що, абстрактно беручи, ваш погляд бездоганний, але коли зважати на пристойне товариство, то воно зовсім не так.
— Ви не розумієте мене, Вансе. Ось послухайте! — Рука її лягла на його руку, і він з радістю почав слухати, — Я завжди вважала, що все існуюче справедливе. В цьому я підкоряюся мудрості суспільства, хоч це мені й прикро. Та так уже, мабуть, створена людина. Проте я підкоряюся лишень як представник загалу. Як окрема особа, як індивід, я дивлюсь на справу інакше. Тож поряд іншої такої ж особи чому мені критися із своїм поглядом? Ви розумієте? Тим-то я вважаю вас винним. Вчора на річці, де ми лише вдвох були, ви могли подивитися на це інакше, а ви виявили таку ж обмеженість, як і те ваше суспільство.
— Отже, ви проповідуєте дві правди, — заперечив він. — Одну для вищих істот, а другу для загалу? В теорії ви хочете бути демократкою, а на практиці — аристократкою? У всякому разі, всі ваші міркування мають єзуїтський характер.
— Ви, певно, зараз скажете, що всі люди родились вільні й рівні, з силою природжених прав. А от ви збираєтесь наймати Дела Бішопа. З якої ж рації повинен він на вас працювати, а ви будете тільки користуватись його працею? Де тут рівність, воля?
— Ні, — відказав Корліс, — в питання про рівність та волю я мушу внести деякі корективи.
— Ну, тоді ви пропали! — вигукнула Фрона. — Своєю корективою ви тільки підтвердите мої висновки і побачите, що мої погляди не такі вже й необгрунтовані, не такі єзуїтські, як вам здається. Але не заходьмо далі в нетрі діалектики. Я хочу знати факти. Розкажіть мені про ту жінку.
— Не зовсім приємна тема.
— Але я хочу знати!
— Навряд чи буде це вам корисно.
Фрона нетерпляче тупнула ногою й глянула на нього…
— Вона дуже, дуже вродлива, — сказала вона. — А вам як здається?
— По грішному вродлива.
— А таки вродлива, — стояла на своєму Фрона.
— Нехай і так. Але наскільки вона вродлива, настільки й немилосердна, зла, жорстока.
— Одначе коли я зустріла її на дорозі, на обличчі в неї був лагідний вираз, а в очах стояли сльози. Я, гадаю, відчула ту рису її вдачі, що вам не знайома. Я так задивилася на неї; коли ви підійшли, я тільки її одну й бачила! О жаль який, о жаль який! Вона жінка, така, як і я, ми маємо між собою багато спільного, я певна цього. Вона навіть декламувала Браунінга…
— А на тім тижні, — перехопив Корліс, — вона за один раз програла тридцять тисяч, не своїх, звісно, а Джека Дорсі. Той Дорсі й так уже двічі закладав свою заявку. На ранок його знайшли в снігу, і в револьвері бракувало однієї кулі.
Фрона нічого не відповіла. Вона підійшла до канделябра й сунула палець у полум'я. А потім показала палець Корлісові, щоб він міг побачити, як спеклася шкіра, і мовила, червоніючи з гніву: