Та виявилося, що помиляється все ж таки Рауль. Маркіза д'Еспар правду казала: немає нічого наївнішого, ніж перше кохання. Негайно з'ясувалося, що "занадто любить" Марі, а не Рауль. Любляча жінка у всьому знаходить підстави для радості, втіхи і самозречення. Перед видовищем цього грандіозного життя графиня прийшла в захват. Раніше вона уявляла собі Натана великою людиною, тепер він видався їй величним. Вона дорікнула собі в надмірному коханні, попросила його не пропускати ділових зустрічей; але поглядом, спрямованим у небо, вона применшила значення його шанолюбних поривань. Вона чекатиме! Віднині вона жертвуватиме своїми радощами. Вона хотіла бути лише сходинкою, а стала перешкодою!.. Вона заплакала з розпачу.
— Жінки, мабуть, здатні тільки кохати,— сказала вона із слізьми на очах.— Чоловіки мають тисячу способів діяти, а ми можемо тільки думати, молитися, обожнювати.
Така любов вимагала винагороди. Мов соловейко, який збирається стрибнути з гілки до струмочка, вона оглянулась навкруги: чи вони тут самі, чи тиша не ховає якого-небудь свідка. Потім підвела голову до Рауля, а він нахилив свою; вона подарувала йому поцілунок,— перший у її житті поцілунок, який вона дала покрадьки,— і такою щасливою, як у ту мить, вона не почувала себе уже п'ять років. Рауль почув себе винагородженим за всі страждання. Вони пішли, майже не усвідомлюючи, куди прямують, по дорозі з Отейля в Булонь — їм треба було повернутися до своїх екіпажів. Рауль повірив цьому поцілунку, подарованому з тією скромною простотою, яка випливає із святості почуття. Усе зло йшло від світу, а не від цієї жінки, так самозабутньо відданої йому. Рауль більше не досадував на муки свого шаленого життя, а Марі забула про них у полум'ї свого першого жадання, як і кожна жінка, котра не спостерігає щогодини жахливих борінь такого небуденного існування. Охоплена почуттям вдячного захвату, притаманного жіночій пристрасті, Марі наче ковзала розкутою, легкою ходою по дрібненькому піску бічної алеї, обмінюючись із Раулем небагатьма, але схвильованими і повними глибокої значущості словами. Небо було безхмарне, на гіллястих деревах починали розпукуватися бруньки і де-не-де з-під безлічі бурих лушпинок пробивалися світло-зелені ріжечки. На кущах, березах, вербах, тополях уже зеленіло перше ніжне, майже прозоре листячко. Жодна душа не встоїть проти такої гармонії. Кохання пояснювало графині природу, як щойно пояснило закони суспільства.
— Як би я хотіла бути єдиним у вашому житті коханням! — сказала вона.
— Ваше бажання здійснилося,— відповів Рауль.— Ми дали спізнати одне одному справжню любов.
Він казав те, що думав. Граючи перед цим недосвідченим серцем роль бездоганно чистого чоловіка, Рауль спіймався на власні фрази, оздоблені високими почуттями. Його захоплення, спочатку корисливе і марнославне, перетворилося на щиру любов. Почавши з брехні, він став говорити правду. До того ж у кожного письменника жевріє прагнення схилятися перед духовною красою і загасити його нелегко. І нарешті, якщо чоловікові доводиться приносити жертви, він неминуче починає цікавитися створінням, яке вимагає їх. Світські жінки, як і куртизанки, відчувають цю істину і, може, навіть, несвідомо використовують її у своїх інтересах. Отож і графиня, після першого пориву вдячності й подиву, прийшла в захват від того, що надихнула Рауля на такі жертви, на подолання таких труднощів. В неї закохався чоловік, гідний її! Рауль і не здогадувався, до чого зобов'язує його вдавана велич. Жінки не дозволяють своєму коханцеві сходити з п'єдесталу. Божеству не прощають жодної дрібної риси. Марі не знала ключа до загадки, якого Рауль дав своїм друзям, коли вони вечеряли у Вері. Перші десять років молодості цього письменника, що вибився з низів, забрала боротьба; і тепер він хотів, щоб його кохала одна з цариць великосвітського товариства. Марнославство, без якого кохання недовговічне, як сказав Шамфор, підтримувало його пристрасть і мало підсилювати її з кожним днем.
— Можете ви заприсягтися мені, що не належите й ніколи не належатимете жодній іншій жінці? — сказала Марі.
— Для іншої жінки в моєму житті не знайдеться ні часу, ні місця в серці,— відповів він і не вважав, що сказав неправду — так зневажав він Флоріну.
— Я вірю вам,— сказала графиня де Ванденес.
Коли вони вийшли на алею, де стояли екіпажі, Марі облишила руку Натана, і той прибрав шанобливу позу, ніби вони тільки щойно зустрілися. Із капелюхом у руці він провів її до коляски, а потім поїхав слідом за нею, вдихаючи куряву, підняту кіньми і дивлячись, як коливаються на вітрі пера її капелюшка, схожі на віти плакучої верби.
Незважаючи на благородну відмову Марі від його жертв, Рауль, спонукуваний пристрастю, з'являвся скрізь, де вона бувала. Він обожнював невдоволений і водночас щасливий вираз обличчя графині, коли вона хотіла й не могла висварити його за те, що він марнує такий потрібний йому час. Марі взяла на себе керівництво роботою Рауля, вона встановила для нього твердий розпорядок дня і залишалася вдома, щоб не давати йому привід відриватися від діла. Щоранку вона читала його газету і стала герольдом слави Етьєна Лусто, чиї фейлетони їй страшенно подобалися, читала вона й статті Фелісьєна Верну, Клода Віньйона та інших колег Натана. Коли помер де Марсе, Марі порадила Раулеві віддати йому належне і з насолодою прочитала велику й чудово написану статтю, в якій Натан віддав хвалу небіжчикові міністру, водночас осудивши його за маккіавелізм та ненависть до мас. Вона була присутня, звичайно, в літературній ложі театру Жімназ, на першій виставі п'єси, якою Натан сподівався підтримати свою справу і яка мала величезний позірний успіх. Графиню обманули куплені оплески.
— Ви не були на прощальному спектаклі в Італійців? — спитала в неї леді Дадлі, до якої вона поїхала після вистави.
— Ні, я була на прем'єрі в Жімназ.
— Не терплю водевілів. Я ставлюся до них, як Людовік Чотирнадцятий до картин Тенірса,— сказала леді Дадлі.
— А я вважаю, що водевілісти багато чого досягли,— озвалася маркіза д'Еспар.— Сучасні водевілі — чарівні комедії. Вони вимагають від акторів таланту й дотепності, і я дивлюся їх з великою втіхою.