Був собі чоловік та жінка. Вони тільки що побралися і сиділи на своєму хазяйстві; та сказати по правді, не дуже мудрі вони були зроду, то не дуже добре їм і велося. Об тім, самі вже побачите, як там було...
Привезла жінка з дому чималий шматок сала, а чоловік і каже: "Ти ж, моя мила, не шапаруй того сала, можна й пісний борщ варити, краще сховай те сало для прийдешнього!" — "Добре!" — каже жінка. Сало сховала, а борщ стала варити пісний.
Коли одного разу, як не було чоловіка дома, прийшов якийсь подорожній та й став просити в господині, чи не дасть вона йому чого попоїсти. Жінка дала йому окраєць хліба.
— А чи нема в вас, паніматко, сала? Дали б ви мені з ласки своєї! — просить подорожній.
— Е,— каже господиня,— сало в нас є, так чоловік казав, що то буде для прийдешнього. Ще його не було, а колись же таки він прибуде!..
Поміркував собі щось той подорожній та й каже:
— Ну, так оце ж ви мені й дайте сала, бо я ж і єсть "прийдешній": бачите ж — прийшов!
— А, добре, коли так! І справді, ти прийдешній,— каже жінка, та пішла, принесла сала й віддала подорожньому. їсть він, а жінка стала його розпитувати:
— Звідкіля ж ти, з якого села?
— Та я,— каже той,— не тутешній! Я з іншого краю, з іншого світу.
— А! Ти з "того світу"? — перепитує жінка.
Бачить подорожній, що жінка не при великому розумі, та й каже:
— Еге ж, еге ж, я з "того світу"!
— Ох, боже ж мій! — каже молодиця.— Оце ж і добре! Я ще ніколи не бачила людей з того світу! Ти ж мені розкажи... Може, ти бачив там мого першого чоловіка?
— А який же він,— пита подорожній,— може, я його й бачив!
— Та такий собі: трохи лисенький, трохи косенький, трохи кривенький...
— Бачив, бачив, такого бачив! Ще казав мені: "Як побачиш там мою дружину, то дай їй чолом, уклонися низьким поклоном!"
— Чи ти бач! — каже жінка.— Таки ж не забувається за мене!.. А що він там робить? Чи добре йому там?
Бачить подорожній, що жінку зовсім можна дурити, та й каже:
— Та яке ж там добро? Більш того, що погано: бо якби він у раю був, а то у пеклі.
— Ох, боже мій! — гукнула жінка.— Так отсе він у казані кипить?!
Поміркував собі знов подорожній та й каже:
— Та ні, він у казані не кипить, а при казанах знаходиться — все дрова возить під казани: отак запряжуть його тії — не при хаті згадуючи,— та й поженуть по дрова! Так усе й возить!..
— Ох, лишенько! Чи воно ж там тепло? Бо в його ж і одежі теплої нема на таку роботу! Ні кожуха, нічого...
— Та в пеклі то, звісно, тепло, а надворі, то всякого бува: як зимою, то й велика холоднеча інколи випаде. Дуже бідкається, сердега! Казав: "Ото якби моя колишня дружина змилувалася та передала через тебе яку кожушину та й свитину добряченьку: не мерз би я так з тими дровами, та й канчуки не так би дошкуляли, як по плечах шмагають!"
— Ох, лишко тяжке! — мовить, розжалівшись, господиня.— Треба дати.
Та й пішла до комори.
— Може, там і чоботята якісь дасте, паніматко? — гукає наздогін подорожній.— Бо нема в його й чобіт, босоніж ходить!
Принесла жінка свитку, й кожух, і шапку смушеву, таки вже свого хазяїна, й чоботи добрячі. Дає й сорочку.
— На,— каже,— чоловіче добрий, віддай там йому, коли просить. Нехай знає мою добрість! Бо й він до мене добрий був, ніколи мене не бив, не кривдив!
— Гаразд,— каже подорожній,— тільки ж ви, паніматко, стільки мені надавали, що на мене вже й тяжко буде нести: коли вже так, то дайте мені й коняку,— може, в вас є якась там...
— Є, є! — каже жінка,— є кобильчина лиса... Тільки ж ти швидко справишся? А то мій чоловік, ніби сей, що тепер є, буде сваритися, як довго кобили не буде. Він оце пішов на торг, смушка продавать, увечері вернеться... Чи далеко воно на той світ?
— Не так, щоб дуже далеко, не так, щоб і дуже близько!.. Та за тиждень справлюся...
— Ну, то добре,— каже жінка. Вивела кобилу, склав подорожній на неї всю одежу та й каже господині:
— Може б, ви, паніматко, дали мені й пшонця та якогось там горщика? То я б собі десь у дорозі зварив кулешику з тим сальцем, що ви мені дали з ласки своєї...,
— Добре,— каже господиня і винесла йому пшона в новенькому горщикові, що купила недавно на ярмарку. Хлопець сів на кобилу, умостився й поїхав.
Надвечір приходить чоловік. А жінка йому й каже:
— Ну! Таки ж наше сало долежалось! Приходив уже прийдешній, і я йому віддала сало!
— Який прийдешній? — пита чоловік.
— Та такий собі, ще молодий хлопець... такий моторний і таке добре серце має!
— Що ти верзеш? — гукнув чоловік.— То ж я тобі казав, щоб ти для "прийдешнього часу" сховала, на дальшу пору, що надійде, а ти взяла й оддала якомусь пройдисвітові!
— Е ні, чоловіченьку, не кажи так! Він не пройдисвіт, а дуже добра людина. Отак і так,— розказала молодиця все, що говорив подорожній і як вона йому дала одежу і кобилу.— За кобилу не журись! — додала жінка.— За тиждень буде дома!
Як скипить тоді чоловік, як почне лаяти жінку!
— Чи ти дурна, чи ти скажена? Хто ж таки чув, щоб з того світу люде приходили! Хто туди гостинці передає?! Се тебе якийсь дурисвіт обдурив! Як-таки можна такою дурноверхою бути! Треба зараз бігти, доганяти,— може, в людей допитаюся, куди він подався. А з тобою більш не хочу бути, покину тебе! Бо як маю з такою дурною дружиною вік вікувати, то краще піду світ за очі!
Плаче жінка, перепрошує чоловіка, нічого не вдіє! "Піду,— каже він,— кобили й одежі шукать, а до тебе не вернуся! Не подоба мені з такою дурною жінкою бути!"
Пішов. Іде та й іде, швидко, аж біжить часом: розпитується в людей, чи не бачив хто такого й такого хлопця, на лисій кобилі? Ні, ніхто не бачив.
А той подорожній тим часом їхав, їхав, далі став на спочивок під ліском. Кобилу й мішок з одежею сховав у чагарах, а сам сів у холодку, край доріжки, й кашу варить.
Надбігає той чоловік і питає:
— Гей, хлопче, що ти тут робиш?
— Товар пасу! — каже хлопець.— Менший пастушок погнав до води, а я отсе тим часом кашу варю.
— А чи не бачив ти,— каже чоловік,— отакого й такого хлопця,— з мішком, на лисій кобилі?
— Бачив,— каже.— їхав!
— А де ж він, у який бік поїхав?
— Он туди,— каже хлопець, та й показав зовсім у другий бік.
— От проклятий! — каже чоловік, та й почав розповідати хлопцеві, що отак і так було.