І ось знову повертаються старі, напівзабуті спомини. Та вузенька дорога, усюди поплутана, з тополями і присадкуватими вербами по боках, потяглась до самого дому. До нього всього тільки десять-п'ятнадцять верст. Скільки разів довелось нею їздити! Холодні, осінні дощі; глибокі, застиглі калюжі багна; холодний вітер, пронизуючий наскрізь, пробирає вас; десь скиглить у полі билина, й сум осінній, нудний давить вас. А я зі своїм татом їду до потягу на старенькому, лаліврозбитому возі. Маленька, миршавенька кобильчина з довгими ковтунами шерсті плентається повільно, жуючи свою власну долю. В мене думки рожеві, юнацькі. Скільки ще попереду простору, стільки ще може бути надалі нового, яскравого! І тому так тягне мене з дому до школи. А татусь мій у старенькому, рудому кобеняці. Борода в нього в кількох місцях уже посивіла зарані, певне, від горя. В кобеняці не дуже-то тепло. Він увесь зігнувся, посинів від вітру. Коряві руки раз-у-раз сіпають віжками, а він провадить якусь балачку. У нього було стільки надій, стільки гарячих бажань і поривань, і так хотілось йому всього того досягнути, й так жорстоко усе це розбилось! Чому ж це так? Тепер зосталась у нього одна-однісінька надія, щоб хоч сина вивести на дорогу!
Приїздимо до станції й довго чекаємо на потяг. Нарешті я сідаю. Заскрипіли тормози, загуркотіло — й потяг одходить. А я стою коло східець і радісно, привітно махаю татові й помічаю його сіру бороду, розвіяну вітром, худе, гостре обличчя й теплі сльози в синіх, дитячих очах. І тоді такий гострий біль проймає мене, й мені сором стає за своє становище, за власні надії, й такий жаль обхоплює за тата! Поїде додому, й почнеться те ж саме сіре, одноманітне життя. Темна хата, сухий чорний хліб, пісний борщ, сварка й постійна, тяжка праця! А надії юні, чисті так навіки й розбились! Покірний, без кінця покірний тягар!..
Але скільки ж то років від того минуло? Постарів татусь і тихо, покірно зараз чекає останнього, незрозумілого кінця в житті.
Що то він зараз робить? Мабуть, уже встав! Сонце бліде, слабке, піднялось і розлило свої тихі, сумні промені навколо! А тато вийшов з хати. Роботи негайної немає. Певне, дрова рубає... Рубає довго, повільно. Усе одно нема нічого цікавого в житті... Порубає трохи: цюк!., цюк!., цюк!.. Стане, розправиться, розчеше сиву бороду, подивиться навколо. В повітрі тоненькими гадючками літає павутиння. Літає та й сяде. Невеличкі гуртки гайвороння з криком перелетять з місця на місце, тривожачи осінню тишу. "А тю на вас, іроди, й гибелі на вас немає!" Полає гайвороння й знову за сокиру: цюк!., цюк!., цюк!.. Одноманітно, покірно, повільно...
І також сумно й покірно снують думи. День на день такий схожий. А коли ж то з них останній настане? А який він буде? Чи зазнає старий хоч тоді спокою? Що ж то було такого в житті, чому саме одійшла молодість, бадьорі сили, а з ними кращі, юнацькі мрії, пориви? І чому ж вони ^ здійснились? І безліч питань, і безліч думок, і нерозв'язана вузлів непевними клубками ворушаться в старій голові. А н душі зостається тихий, осінній сум. Так багато було цікавоп й так усе це зосталось невідомим, нерозгаданим! Чому ж т так? А чи ж довго так доведеться ще бути? Дні ідуть-ідуті і певне-таки останній з них прийде. Чи то ж побачу ще сина Чи доведеться хоч побалакати? Колись він був рідний близький, а тепер чужий, незнайомий, незрозумілий! Чи дове деться хоч на хвилинку зрозуміти, хоч на хвилинку злитись поріднитись і розгадати нерозгадані питання? Цюк! цюк цюк! — падають тоненькі цурупалки. А руки самі підіймаюті і опускають сокиру. Стомився, знову випростувався. Старечими вицвілими очима подивився на блідий осінній обрій, помітив тихі павутинки, вилаяв гайвороння і знову: цюк! цюк! цюк!.. А в старечому погляді застигла якась туга нерозгаданих незрозумілих питань.
//
Майорять і майорять перед очима високі тополі, темні купи гаїв на обрії, самітні оселі хуторян і сірі, осінні, смутні й заплакані лани.
А я стою й стою... І той глибокий докір і сум усе більш і більш захоплює й пригнічує мене. Я наче в якомусь кошмарному сні, в тумані, й цілком нічого не розумію й не помічаю, що діється навколо мене.
Підходить пан Березна й бере мене ласкаво за руку, запрошує в вагон. Я іду й мовчки сідаю на канапу, силкуючись ввічливо відповідати на його запитання.
Якась панна сидить осторонь, якась нахабна самозадоволе-на пика купця смаковито чавкає сніданок, обдивляючись навколо. І мені чомусь хочеться підійти до цієї чисто поголеної пики з чорними, нахабно-тупими очима і здавить, міцно здавить її за щелепи. Якась підстаркувата міщанка поважно розсілась на канапі й, погірдливо смакуючи кожне слово, розповідає про власне життя.
І знову пан Березна чомусь хоче, щоб я одягся. Я мовчки беру пальто. Спиняється потяг. Убігає якийсь дядько з смуглим обличчям і м'якою чорною бородою. Суворо вклоняється панові Березні, потім, нагинаючись, забирає наші речі, й ми виходимо з вагону. Хутко відходить потяг, і знову зостається тихою, покірно-сумною маленька станція.
ЇУ Виходимо на ґанок. Пара високих вичесаних і гладких блискучою шерстю коней підбігає до ґанку. Я помічаю орний ще, цілком новий, блискучий фаетон, темно-синє сумісно на ньому; білі краплини на лобі й під копитами у коней. .Вклоняється той же чорний дядько й суворою усмішкою закликає нас сідати. Ми повільно сідаємо. Сіпають коні, й ми од'їжджаємо від станції.
Увесь час злегка ми колихаємось на ресорах. А перед нашими очима біжать сірі, сумні, осінні лани. На обрії стоїть довга смуга різноманітно поцяцькованих лісів; жовті плями чітко вимальовуються на темно-рожевому тлі, наче розіслали довгий різнобарвний килим.
Осіннє сонце піднялось і пильнує нагріти мої плечі. Стало тепліш, а пан Березна почав охоче розповідати мені про кожну місцевість. У його з кожним місцем так багато споминів. Я пильніш вдивляюсь в обрій і серед темних смуг лісів помічаю дві білих плями. Вони з кожним часом прибільшувались, а коли ми приїхали до маєтку, я впізнав в них селянську церкву й будинок пана Березни.
Нарешті ми приїхали. Підіймаємось по крутій доріжці під гору й проїздимо повз альтанку. Я помічаю на ній потемнілу від дощів білу фарбу, відставлені двері й одну розбиту в вікні шибку. Коло альтанки на самому крутому місці високий старий дуб. Вершина урізана, й на ній гніздо лелеки, самітнє, зоставлене на зиму. Полетіли мешканці в теплий край. Чи то згадують зараз про своє гостювання?