( Шарж )
Вечоріє. Погода ввесь час гуляє в дурня з Укрметом. Хлюпоне дощ, і раптом знову блакить. Якийсь чортяка в природі хитро глузує з бюлетенів:
— Ага! Ти пророкував дощ, а воно, диви,— сонце...
Потім знову хлюпа, січе монотонна мжичка й знову на мурі, відкілясь із ремонтної комісії — блідий, недокрівний промінь.
Укрмет ще змагається, але дарма — я бачу крізь вікно рожевий захід і десь далеко в небі займається перша зірка. Укрмет і на цей раз програв. Мене Укрмет не обдурить, я вже знаю його поведенцію і вмію орієнтуватись у погоді: коли на бюлетені дощ, значить, буде година, коли ж там — година, буде дощ. Отже, ухвалено! Іду до Канева. Я одягаю за давніми прадідівськими традиціями вишивану сорочку — радянізую її краваткою виробу Кустарспілки, насуваю кашкета, мацаю в кишені цигарки і — є! Пароплав "Комсомол" Це з таких, що швидко дійде,— не допливе, а долетить до Канева.
Тільки я не поїду 1-ю класою. Та й що там цікавого? Ну—канапи м'які, люстра, скатертини. Але — що таке канапа? Вона м'яка, й більше нічого. А потім теж дурного знайшли: їздити 1-ю класою, щоб подумали, що ти непман! Я вже переміг спокусу й кажу до касира:
— Прошу квитка 3-ї класи до Канева.
— Что такое, гражданін?
— Ви не розумієте?..
Мене штовхають під боки нетерплячі кулаки з черги:
— Не задерживайте! Два звонка!! Здесь білети продают, а не українізуются!
Я розумію: тут українізація буде після дощиків... Я кажу до касира по-російському, беру квитка й уже стою на чардаку, і моя голова крутиться на всі боки, розглядаючи, де б його сісти.
Джу-у-у-у!!! Пароплавні колеса роблять сердито з води конфітурну піну, й ми рушаємо.
Я наостаннє ще повертаюсь до Києва, шлю привіт моргунам-ліхтарям, що безнадійно простягли до пароплава срібні стежки, але мене полохає раптом десь під боком розсипчата вихляста гармошка й хрипкуватий тенор якогось земляка:
На австро-германськой гряниці, На Вислі широкій рекє, Там билися ми у окопах На тєтой германськой войне.
Земляк напинає баси й окселентує мигами:
Кручина була безпощадна, І трупи лежали підряд, Когда ж ми вступили в окопи, Тоді розірвався снаряд...
Линуть назад стрімкі береги, одсуваються київські гори, вигнувся дугою Петровський міст і сховався за визубнем, а гармошка розливається, хлюпає по дрібненьких хвилях і тане десь у гаях над кручами.
...Пролежав салдат двоє суток, На треті почав умирать. Про дом, про родниє сімейства Тоді він почав вспоминать...
Київ загортається темно-синім напиналом, десь за горами випливає холоднувата заграва, темніє. Я сходжу східцями до 3-ї класи й до мене востаннє долітає:
...Із Кракова пишуть газети, Що син ваш убит на войне...
Лантухи, кошики, клунки, чиясь нога, спідниці.
Коло мене поважний чолов'яга з довгими вусами серйозно витягнув ноги, а насупроти цвірінчать на клунках дві тьоті:
— І вигадали! На грами продавати! Зачем ето?
— А інтересно — скольки в кілє фунтів? Чолов'яга одсунув на потилицю кашкета й протяжно
запитав:
— От ви все балакаєте, а чи подумали ви, по якому ви говорите?
Тьоті здивовано підвели голови:
— Це ви нащот войни? Та говорять про це тепер вездє і скрозь.
Чолов'яга насупився:
— Я не про те. По-якому ви говорите: по-російському чи по-українському? У нас усе так: приїде до города і вже навертає по-російському, а нема того, щоб, як оце казав Шевченко...
Ряба тьотя з ластовинням уся повернулась до чолов'яги:
— Да, да ето правда! Приїдеш у город — і вже тобі якось і неприлічно по-хахлацькому патякать.
— Та не по-хахлацькому, а по-українському.
— Ну-да. Та й у деревні тепер, знаєте, отак: одно слово по-деревенському, а друге — по-руськи.
— А от Шевченко говорить: "І світає, і смеркає, день божий минає... тільки я, мов окаянний, і день, і ніч плачу на розпуттях велелюдних і ніхто не бачить"... А що воно означає? А це виходить так, що, значить, і день проходить і ніч, і люди сплять і працюють знову. І ніхто не бачить ото, по-якому вони говорять. Не звертають, значить, уваги. А Шевченко й говорить: "плачу на розпуттях
—
велелюдних, мов окаянний"... Ніхто не бачить, а він бачив!
Тьотя удає сумн^ обличчя й глибоко зітхає:
— Да... безпокойний був чоловєк... Конешно... Гух! Ш-ш-ш... Що таке?.. Мілина!..
Я вистрибую на палубу. Непутящий попався "Комсомол". Не тільки що граніту науки, а навіть і якогось поганенького піщаного дна не вгризе. Колеса безнадійно лопотять, сваряться на хвилю, розкидають бризки, береги одбігли за темряву й мовчать.
Ш-ш-ш... Поїхали, слава тобі... (вибачте) — товаришу капітане!
Я звертаюсь до стерника.
— А коли воно, товаришу, приїдемо до Канева?
— До Канева? — Стерник пихкає цигаркою й ліньки повертається до мене.
— Еге ж, до Канева — о котрій годині?
— Та отак, як побачимо між деревами баню, а потім хатки, ну, звєсно, ще завернути тричі, ото вже, значиться, й приїхали в акурат.
Я заспокоююсь, кладу подалі годинника й умощуюся на лантухові. А відкілясь із-за керми:
...І по вінтіку, по кірпічіку Разобра-а-лі ми красний завод...
Пароплав зробив своє "джу-у-у", подався наперед, назад, передом, задом,— і ми прибились до пристані.
Я побожно переходжу місточок пароплава, і я вже на Канівській землі. Але що таке? Я не бачу перед собою ні Тарасової могили, ні Канева?..
Ага, до могили — ліворуч, до Канева — праворуч. Розуміється, я спочатку піду до могили, а потім уже до мого приятеля Омелька Остаповича Покрутивуса. Іду. Власне, стрибаю через калюжі, болото, рівчаки. Канів! Самий що ні є— Канів!.. Що далі я йду, що більше мені відповідають стрічні молодиці та дітвора: "Та отам-о, за крайньою хатою на гору — і могила", моє серце розкладається на класові й національні атоми, і мені кортить заспівати на все горло, щоб через Дніпро, кручі, лани, аж до самої Чернечої гори долетіло:
Спи, Тарасе, тихо, тихо, Поки бог розбудить...
Але мій скепсис перетяв усе. По-перше,— що з пісні слова не викинеш, отже, треба, виходить, співати "з богом", а по-друге, чи можна ж співати "з богом", коли, може, я сам читаю лекції з антирелігійної пропаганди? Мене виводять із цього непорозуміння молоді голоси екскурсантів із Черкас:
Ми дєті тех, кто виступал На бой с Центральной радой,— Свой паровоз он оставлял I шёл на барикади...