Поки що до побачення. А про те, як спіймали Таха, я розповім тобі в наступному листі.
На все добре.
Твій новий друг Бар'ют Мінга,
з
Дорога Кітті!
Як ти вже знаєш, я впав у глибоку яму і не міг звідти вибратись. Лише щасливий випадок врятував мене.
Світало. Я промерз до кісток, увесь заросився і дуже зголоднів. Просидів я у ямі цілий день, ще одну ніч і ще один день, аж поки мій старший брат Інж несподівано натрапив на мене.
Його послали розшукувати мене (батько й мої дядь
ки шукали в іншому місці), і він цілий день їхав кінськими слідами, не здогадуючись, чиї то коні.
Спершу він не сумнівався, що прямує за кіньми з нашого табуна, бо сліди вели в гори (він знав, що я десь там). Та зненацька в нього сяйнула думка: в долині, напевно, є ще якісь коні. А це означало тільки одне — вони дикі!
Цей здогад так приголомшив Інжа, що він мало не забув про мене. Йому теж ніколи ще не доводилося бачити диких коней, проте ми знали: межу своєї території вони позначають послідом, і от він заходився шукати цю межу. Поволі, обережно просувався він крутосхилом, коли раптом помітив хмаринку пилу,-— це я час від часу викидав із своєї ями жменьки землі.
Нашу запеклу суперечку через дикий табун годі описати. Я умовляв брата нікому не розповідати про табун, Але він, як старший, вважав, що треба повідомити уряд,
і тоді, мовляв, дикі коні перебуватимуть під захистом держави. Відверто кажучи, він навіть не бачив дикого табуна, власне, крім мене, його ніхто не бачив.
Коли ми повернулись до наших юрт, брат відразу виказав мою таємницю, і всі навперейми кинулись розпитувати мене. А батько дуже розгнівався: чому я так довго тримав усе в секреті? Але, по-моєму, він теж не хотів (хоч і дорікнув мені за умисне мовчання), щоб сюди наїхало багато людей і сполохали дикий табун.
Якщо в нас на літніх пасовиськах хто-небудь захворіє, лікарі добираються туди вертольотом. Коли прилетів наш лікар, він сказав, що в мене струс мозку і розтягнені спинні м'язи, тому мені треба полежати кілька тижнів.
І от саме в цей час до нас звідусіль почали прибувати вчені. Я сказав би — цілі сотні вчених, але тітонька Сероглі каже, що перебільшують тільки некультурні люди. Спершу приїхали професори з Улан-Батора, нашої столиці. Потім — кілька чоловік з Москви, двоє з Праги, один із Стокгольма і один з Гамбурга.
Звичайно, всі закидали мене запитаннями. Як вдалося мені виявити дикий табун? А як поводилися коні? Чи помітили мене? А які вони на вигляд, здорові? Скільки їх було? Скільки жеребців, лошат, лошиць?
Я відповідав на всі запитання відверто, не криючись, лише про Таха не сказав ані слова. Я побоювався, що коли вони довідаються про його надзвичайну кмітливість та хоробрість, то спеціально займуться ним.
— Ви збираєтесь переслідувати диких коней і хочете зловити їх? допитувався я у вчених.
— Та ні, — в один голос заспокоювали вони мене. — Зовсім ні. Ми приїхали, щоб захистити їх. Вони надзвичайно цінні. І ми хочемо, щоб увесь табун вижив.
— І ви не заберете їх у зоопарки?
— Звичайно, ні. Ми хочемо, щоб ці коні лишилися дикими. Ми просто хочемо провести наукові спостереження.
— Вони до смерті наполохаються, якщо хтось наблизиться до них, — застерігав я. — І втечуть іще далі в гори, де мало трави й води. Або взагалі підуть у пустелю па неминучу загибель.
— Не тривожся, — розраджували мене вчені. — Ми зовсім не сполохаємо їх.
Проте я гадаю, що вони небагато знали про поведінку в горах коней, диких чи домашніх — байдуже. Їм,
звичайно, відомо багато, дуже багато. Але вони не знають, що це таке,— жити поміж коней і щодня спостерігати за ними. Тітонька картає мене за нешанобливість. А я ж лише хочу сказати, що треба пожити серед коней, поводити табун, дізнатися, про що коні думають, і тільки тоді можна зрозуміти, як вони почувають себе і як поводяться.
Отож, коли вчені поїхали шукати дикий табун без мене, я сподівався, що вони не знайдуть його, і так воно й вийшло!
— Не поталанило, — сказав мій брат Інж, коли за два дні вони повернулися ні з чим. — Ну й хитрющий цей старий вожак!
Я нічого не відповів йому. Хто — хто, а я знав, що це Тах був такий мудрий. Деякі професори почали сумніватися в правдивості моєї історії, а мене це і сердило і тішило водночас.
Проте наші монгольські вчені не хотіли відступати. Вони викликали вертоліт і на ньому переправили чотирьох вершників (мого батька та моїх дядьків) через гірський хребет, а друга група подалася на розшуки по нашому боці. Ну а двом злагодженим групам знайти табун було вже не так складно. Невсипущий Тах завів його у звивистий виярок, де коні вдень ховались, а ночами спокійно поскубували травичку на схилах і пили воду з гірських джерел. (Чи знаєш ти, що в наших горах коні, коли пасуться вночі, вбирають багато води разом із зарошеною травою?)
Дикий табун, певна річ, знайшли. Коли всі повернулися до наших юрт, Інж розповів мені, що професори всіляко намагались не сполохати табуна, а тільки пильнували його.
— Там був один молодий жеребець, — вів далі брат,— який спонукував табун бігти прямісінько на нас. Він, мабуть, зметикував, що це єдиний можливий шлях до втечі. Але ніхто не пішов за ним, коні схарапуджено кидалися на всі боки. Та що казати, вони були в такій паніці, що всі професори подалися геть, щоб тільки табун заспокоївся.
А хтось із учених запримітив його? Я маю на увазі молодого жеребця.
— Якщо вони хоч трохи знаються на конях, то, певне, запримітили.
В кожному разі, тепер ученим стало відомо, скільки в табуні жеребців, лошиць та лошат. Після повернення
усі були страшенно збуджені й вирішили, що варто лишити когось з нами пильнувати табун. Чи точніше, іти слідом за ним.
— Бар'юте, — звернувся до мене батько — Коли ти знову зможеш їздити верхи, то будеш супроводжувати вченого, який зостанеться тут, покажеш йому найзручніші стежки в горах. І навчиш його, як стежити за табуном.
— Гаразд, батьку, — відповів я.
З нами лишився молодий монгольський зоолог Гріт, він щойно закінчив університет в Улан-Баторі. Тільки наприкінці літа я зміг вирушити з ним у гори й показати йому, як треба ховатися, нечутно пересуватися (пішки й верхи), навчив його обминати пастки та спускатися на коні вниз по схилу. Я показав йому все, що вмів. А він розповів мені багато нового й цікавого про диких коней. Відверто кажучи, Гріт знав про них більше, ніж я. Він повідав мені їхню історію, історію всіх коней у цілому світі, згадав про нечисленних диких коней, яких пощастило зберегти в деяких зоопарках за кордоном. Я дізнався, що іноді дикий жеребець убиває свійську лошицю, якщо їх тримати разом у маленькій вольєрі. Хоч би ваш заповідник в Уельсі виявився просторим! А то боюсь, що Тах може скривдити твою маленьку лошичку Пташку.