Гроші, що були в дідовій кишені, зменшилися разом з ним!
Тут Юрчик згадав, що і в нього ж десь у кишені мають бути десять копійок, які він не встиг проїсти на морозиво. Швиденько пошарив у кишенях — ось, є, справді гривеник... Але що то за гривеник! Він став такий, як карбованець!
— Діду! — вигукнув Юрчик зраділо. — А в мене з десяти копійок став карбованець! От добре! Це ж морозива скільки можна купити!
— Та ти подивись, що на твоєму карбованці написано! — незадоволено сказав дід. — І не здумай, будь ласка, комусь його показувати.
Юрчик подивився на свою монету. На ній дійсно щось було написано. Але що саме? Він шморгонув носом, як завжди, коли не знав, що казати, і промимрив:
— ...Написано... Я ж не вмію читати!
— То ж то й воно! — сказав дід. — Читати не вмієш, то міг би хоч здогадатись. Що було на ньому написано, те й залишилось: десять копійок. А хіба бувають отакі великі десять копійок?
Так. Таких десяти копійок не буває... І тому цю монету нікому й показувати не можна. Юрчик з досадою сунув її назад у кишеню і ще наддав ходу!
Повертаючись куди слід за дідовими вказівками, він хутко вийшов за місто і швидким бадьорим кроком попрямував по шосе. Раз у раз він обганяв людей, які теж ішли пішки в тому ж напрямку. Він усіх обганяв. І всі тільки заздрісно поглядали йому вслід і думали: "Ого, мабуть, чемпіон з спортивної ходьби!.."
Так Юрчик відмахав вже багато кілометрів, коли раптом побачив посеред шосе на переносній підставці великий аркуш фанери і на ньому щось написано. А далі на шосе були всякі бульдозери, грузовики та інші машини і робітники щось робили.
Юрчик поглянув на напис, знизав плечима й тихенько покликав:
— Діду!
Але дід не відповів. Сидячи в кишені, він заснув і навіть хропів — отак, видно, стомився!..
"Піду далі, — подумав Юрчик, — до мосту ж іще далеко!"
І він пішов далі по шосе.
— Гей, гей! — загукав якийсь робітник і побіг йому назустріч. — Ти що, не бачиш напису? Сліпий, абощо?!
— А що там написано? — пробелькотів Юрчик, повертаючись назад.
— Що? Що? Піди й прочитай!
Юрчик розгублено спинився перед написом. Ну, що його робити? І яка ж досада, що він не вивчився читати!.. Але він же не винен, він просто ще не встиг, він ще... малий!
— Чого ж ви стоїте? — спитав у цю хвилину один з пішоходів, що тим часом теж підійшов до цього місця, — чи тут є щось незрозуміле?
Юрчик тільки головою кивнув.
— А що саме? — здивувався пішохід. — Прочитайте, будь ласка, що саме вас бентежить?
— Я не можу... не вмію! — через силу вимовив Юрчик.
Подорожній глянув на нього, витріщивши очі. Потім весело засміявся.
— Ну й дива! Доросла людина — а читати не вміє!.. Та ти звідки, з місяця звалився, хлопче?
Підійшли ще люди.
— Може, він чужоземець? — сказав один, з докором глянувши на того, що сміявся. — Може, він нашою мовою не вміє, а своєю — скільки завгодно?
Тут всі почали розпитувати Юрчика — з якої він країни? Турист чи спортсмен, що приїхав до нас на змагання? З якого виду спорту?
Юрчик не знав, що й казати, і тому всі вирішили, що він не тільки читати, а й говорити по-нашому як слід не може.
— Товариші! — сказав один чоловік, — Чого ж ми спинились? Ходімо далі. Адже тут написано: "Звертайте праворуч стежкою. За 200 метрів вище мосту — перевіз через річку". Пішли до перевозу!
Юрчик зітхнув з полегшенням, що від нього відчепилися, і, все ще засоромлений, почервонілий по саме волосся, поплентався слідом за іншими в указаному напрямку.
Річка ще не ввійшла в береги і була широка-широка, але вже втихомирилася, не вирувала. Великий човен чекав на подорожніх, щоб перевезти їх на той бік. Юрчик разом з усіма заліз у човен. Перевізник узявся за кермове весло.
— Сідайте хто-небудь веслувати, громадяни, — сказав він, — то швидше буде!
— А ось нехай наш спортсмен сідає! — запропонував хтось.
— Я... веслувати не вмію! — прошепотів Юрчик, похиливши голову.
— Ех, та який же ти після цього спортсмен! Справжній фізкультурник повинен все вміти!
Тим часом хтось вже сів на весла, і човен швидко попрямував через річку. Ось вже близько другий берег. Перевізник круто завернув човна до причалу, човен при цьому похитнувся і мало не зачерпнув бортом воду.
— Ой! — мимоволі вигукнув Юрчик, вчепившись за борт.
— Та ви гляньте на нього! — засміялися люди. — Він боїться! А плавати? Невже теж не вмієш?! Ну й недотепа, ха-ха-ха! А ще таке здоровило!
Цього вже Юрчик не зміг стерпіти: не встиг човен торкнутися землі, як він прожогом вистрибнув з нього і помчав щодуху стежкою до шосе, стиснувши зуби, щоб не розревтися вголос. Він так біг, що скоро його попутники залишилися далеко позаду і їх не стало видно. Тоді Юрчик вже не став стримуватись і з голосним ревом припустив по шосе. Дахи дачного селища вже виднілися вдалині.
Такий голосний рев, звичайно, розбудив діда.
— А я, здається, заснув? — раптом бадьоро промовив він, — Я бачу, ми вже наближаємось додому! А ти чого ревеш?! Що сталось?
— З мене всі сміються! — крізь сльози вимовив Юрчик. — Я більше не хочу таким бути!.. Я нічого не вмію!..
З великими труднощами, з його уривчастих пояснень, що весь час переривалися слізьми, дід нарешті зрозумів, що трапилось, поки він спав.
— Це я винен! — сказав дід, зітхаючи. — І чого ж ти мене не збудив? Штовхнув би трохи, я й прокинувся б!
— Я не хотів! — сказав Юрчик. — Мені було шкода. Ти ж стомився.
— Ну, не плач, любий мій внучку! — лагідно мовив дід. — Ще кілька кроків — і ми вдома. І все знову стане як годиться.
— Ой, хоч би швидше! — сказав Юрчик, утираючи ніс та очі рукавом.
І з останніх сил він побіг навпростець крізь зелену смугу молодого сосняка до воріт дідової дачі.
Ось вони вже й на веранді!.. Ось і бабуня схвильовано простягає їм назустріч руки. Побачивши діда, все ще такого малесенького, як тоді, коли він з Юрчиком вирушав до міста, вона з розпачем ойкнула:
— Ти не збільшився? А таблетки?! Є таблетки?!.
— Не хвилюйся, все гаразд! — весело відповів дід. — Ось тобі три зелені, ось мені три зелені, зараз з’їмо і забудьмо все, що сталось!
— А рожева?.. Рожева не загубилась? — з тремтінням в голосі спитав Юрчик.
— Ось вона, є й твоя рожева, зменшувальна! — сказав дід. — А може, не ковтатимеш? Май на увазі, що таблеток більше нема. Може, зостанешся великим? Адже набути знання можна й не зменшуючись на зріст.