Другий привал зробили біля лісового озера. Тут було надзвичайно гарно. А головне — прозора чиста вода й піщаний бережок так і манили до себе!.. Але Віктор сказав, що спочатку треба набрати хмизу, розпалити вогнище й зварити обід, а тоді вже купатись.
Хлопці заходились завзято збирати сухе паліччя й складати в купу. Дівчатка стали чистити картоплю й гріти в казанку воду для кулешу.
Юрчик теж разом з усіма тягав хмиз і роздмухував вогонь. І навіть коли всі хлопці побігли до озера, залишивши дівчаток доварювати обід, Юрчик все ще приносив з лісу нові й нові оберемки пального, щоб вогнище не загасло передчасно.
— Чого ж ти не йдеш купатись? — гукнув йому Олежка. — Дівчатка й без нас тепер впораються!
— А я ще встигну, — відповів Юрчик, — я ще накупаюсь, поки ви обідатимете!
І справді, коли куліш зварився й всі почали їсти, Юрчик побіг до озера й почав плавати, пірнати, перекидатись і виробляти різні штукарські витівки у воді, на які він був великий мастак.
Треба вам сказати, що після одного випадку років два тому, коли Юрчикові було дуже соромно, що він не вміє плавати, він давно вже позбувся цієї вади. І тепер він плавав, як видра. А видри, як відомо, водяні тварини і вміють плавати якнайспритніше.
Отже, всі хлопчики й дівчатка сиділи навколо казанка і їли куліш, а Юрчик не вилазив з води.
— Ой, це ж несправедливо! — раптом заявила Наталя Велика. — Юрчик найбільше за всіх працював, нам допомагав, а тепер всі їдять, а він ні!.. І скоро вже нічого не залишиться!
— Правда! Правда! — загукали й інші дівчатка. — Юрчику! Іди швидше їсти! А ви, хлопці, майте совість — залиште Юрчикові хоч трохи.
Але Юрчик тільки сміявся й відмовлявся. Ви, звичайно, самі зрозуміли, що він давно вже проковтнув потайки другу пілюльку і тепер аж ніяк не хотів їсти. І весь той час, поки всі обідали, він міг цілком присвятити плаванню й загорянню на березі озера.
III
Пішли далі. Віктор сказав, що до вечора треба добратися до лісничої бази, де живе лісник і де можна переночувати на сіннику. Але до тої бази було ще кілька кілометрів!..
Ніхто, звісно, не хотів давати взнаки, що чим далі — йти важче. Хлопцям — то ще нічого, але декотрим з дівчат починало ставати зовсім непереливки.
— Талюнько! Знову відстаєш! — раз у раз погукувала Наталя Велика. — Поспішай, Манюнько! Не можемо ж ми весь час спинятися й чекати на тебе!
— Я не відстаю... Я йду швидко! — злякано казала Талюня й намагалася йти швидше. Але їй таки, мабуть, було важко, вона втомилася. І через кілька хвилин вона знову опинилася далеко позаду.
На щастя, Юрчик помітив це раніше за сувору Наталю. Він підійшов до Талюні, мовчки зняв рюкзак з її плечей і начепив на себе.
— Що ти? Навіщо? Я можу сама! — зніяковіла Талюня. — Я ж не маленька...
— Я й не кажу, що ти маленька! — сказав Юрчик так, як це йому самому завжди каже дід. — Але ж я йду зовсім порожнем, можу й тобі допомогти!
— То хоч дай, я понесу твій! — сказала Талюня.
Але він не дав. Він узяв за руку Талюню й примусив її бігцем здоганяти товаришів. Вона весело засміялася. Як добре йти без важкої ноші!..
Побачивши їх, хлопці почали жартувати:
— Що, братику, зголоднів? Сподіваєшся, що Талюня Манюня поділиться з тобою вечерею за допомогу?!
— Ну то й що?! — обурилась Талюня. — І поділюсь! І нічого тут такого нема!
Але Юрчик тільки посміхався. Нехай думають, що хочуть! Все одно всі побачать, що він нічого не їстиме з Тальчиних припасів.
Незабаром почала приставати й Ляля.
— Важко? — спитав її Юрчик. — Давай сюди твій рюкзак, я й його понесу!
— Ой Юрчику! — зраділа Ляля. — І я з тобою поділюсь вечерею!
Так і поніс Юрчик за плечима аж два повних рюкзаки та ще й свій, порожній. Хлопці й дивувалися, й сміялися.
— Погляньте на нього! — гукали вони. — Він аж дві вечері хоче заробити!!! Чи хоче довести, що він не ледацюга!
— І не те, й не те! — відказав Юрчик. Він зовсім не сердився на своїх товаришів за те, що вони кепкують з нього. Адже вони не знали його таємниці!..
От нарешті добралися до лісникової хати! Всі дуже зраділи. Тепер можна по-справжньому відпочити!.. Швидко повечеряли й полягали спати на запашному сіні в сіннику.
Юрчик, добре-таки стомившись під подвійним тягарем, потайки від усіх проковтнув чергову пілюльку, відмахнувся від Лялі й Талюні, що настійливо припрошували його до вечері, забрався на сіно й заснув солодким сном.
На другий ранок він прокинувся й скочив як перемитий. Дідові пілюльки, мабуть, не просто нагодовували, але й чудово відновляли сили! Тому, проковтнувши ще одну, Юрчик без усяких розмов забрав на плечі Ляльчин і Талюнин рюкзаки.
Побачивши це, хлопці вже перестали глузувати…
— Олежко! — крикнув Сергій, — Що ж це ми, отак і дозволимо Юрчикові строїти з себе лицаря, джентльмена й древньоруського богатиря?! Хай він одній дівчинці допомагає, а іншим ми й самі можемо!
Вони одібрали в нього Ляльчин рюкзак і розподілили між собою її речі. Решта хлопців теж узялися допомагати дівчаткам. І тільки Наталя Велика гордо відмовилась: вона сказала, що й сама не слабша, за хлопців і що може навіть комусь із них допомогти в разі потреби!.. Отака була ця Наталя Велика!
Другий день проминув ще приємніше, ніж перший. Віктор сказав, що поспішати нема куди, й тому тепер на привалах довше відпочивали, розповідали різні цікаві пригоди, співали, гралися у веселі гри. Переночували біля вогнища в лісі.
І от настав третій день, останній день подорожі.
Юрчик вже уявляв собі, як він повернеться додому і звітуватиме перед дідом — як діяли пілюлі й як добре, бадьоро він себе почував весь час, навіть з важким тягарем. І хай мама не жахається, що він таки ніс важке!..
Після сніданку вирішили погратися в паличку-стукалочку. Навколо тої галявини, де розташувалися на привал наші мандрівники, були чудові кущі, щоб в них ховатися. Рюкзаки залишили на галявині, знайшли добру паличку, полічилися кому водити — і почалася гра.
— Я з тобою, Юрчику, можна? — пошепки спитала Талюня, пробираючись за ним під найгустіший віддалений кущ.
Вони принишкли за цим кущем.
Раптом Талюня обережно смикнула Юрчика за полу.
— Поглянь! — прошепотіла вона. — Он який метелик!