— От і не буде в нас вишень! — зітхнув тоді Юрчик.
— Е, ні, — відказав дід, — вишні в нас іще будуть. Деревця випустять нові гілочки, ростимуть далі... якщо наступної зими їх знову ті каверзники не погризуть!
Ех, якби Юрчик жив тут узимку та якби була в нього рушниця!.. Пішов би на полювання та всіх тих зайців — бах, бах!..
— Дурниці, — сказав дід, — полювати в заповіднику заборонено.
Ну, тоді вже треба завести собаку. Он у сусідів є Рябко, так у них всі вишні й яблуні цілі, нічого зайці не погризли. Бо Рябка боялися.
— А ми взимку на дачі не живемо. Як же тут собака сама житиме? З нудьги пропаде, та й годувати її треба... Доведеться щось вигадати! — сказав дід.
І Юрчик заспокоївся. Щоб дід та не вигадав!.. На те ж він і вчений, і винахідник, щоб щось вигадувати.
За літо вишеньки й справді віджили, випустили нові гілочки й пішли собі рости ще буйніше, ніж до того. Потім настав вересень, Юрчик повернувся до міста, бо вже мав ходити до школи. А дід ще трохи пожив на дачі, і чи він там вигадав щось проти зайців, чи ні — про те Юрчик так і не спитав, забувся. Та хіба й не забудешся за новими шкільними турботами?
Та все пригадалося відразу, коли дід запропонував з’їздити на дачу одного ранку, під час зимових канікул.
От вони й поїхали.
Обидва тепло вдяглися — хутряні шапки, повстяники. Дід сказав, що без повстяників не можна, бо там снігу — вище колін!.. Юрчик не повірив був, — адже в місті снігу й зовсім нема, — та коли автобус виїхав за місто й пішов по шосе через ліс, виявилось, що дід не помилився. Бо він ніколи не помилявся.
Гарно в лісі навесні та влітку, коли під темно-зеленими соснами стелеться свіжа трава, де-не-де зеленіють листяні дерева, синьо, жовто й червоно яскряться здалека різні лісові квіти... Гарно в лісі й восени, коли поодинокі берізки й дикі груші красуються поміж сосон своїм жовтим та малиновим осіннім одягом, а з-під опалої хвої тут і там визирають брунатні шапочки грибів...
Та як же гарно в лісі й узимку!
Все вкрито білим снігом. Зелена хвоя сосон нібито стала ще зеленішою. Сніг лежить пухнастим хутром і на землі поміж темних стовбурців, і на гілках дерев, які низько похилилися під його вагою. А ось вислизнув з-за хмар ясний сонячний промінь — і враз усе заблищало. Скрізь розсипалися срібні зірочки, затріпотіли, зазоріли, як веселі блискітки на гілках новорічної ялинки і... І зараз стало ясно, що це зовсім не ліс, а кришталевий палац самого Діда Мороза, і от-от зараз він, Дід Мороз з блискучою бородою, вийде назустріч, ведучи за руку свою внучку Снігурочку. І почнеться казка...
Але Дід Мороз і Снігурочка з лісу не вийшли. А Юрчик з дідом вийшли з автобуса. Вийшли й попрямували засніженою вуличкою селища до своєї садиби.
Підійшли до хвіртки.
— Постій тут і почекай, — сказав дід. — Сам не ходи. Я зайду до сусідів, візьму ключі від дачі.
Він пішов, а Юрчик спинився біля хвіртки, по коліна в снігу, й став роздивлятися — а як там, у садку? Який він має вигляд узимку?
Снігу й справді — ого-го скільки! Добре, що взули повстяники, бо інакше й не пройшли б. Сніг такий чистий, незайманий. Тільки й видніються з-під нього верхівки кущиків та маленьких дерев...
Але що це?.. Нібито чиїсь сліди!.. Нібито хтось ходив від дому до огорожі або навпаки — від огорожі до дому. Невже зайці вже побували тут?! А як же вишеньки?!.
І, не чекаючи на діда, Юрчик швидко просунув руку крізь штахети, відсунув клямку на хвіртці й увійшов до садка.
Та тільки встиг він, загрузаючи в снігу, зробити два кроки, як враз біля дому щось загуркотіло і з собачої будки біля ганку, якої раніше, влітку, тут зовсім не було, з лютим гавкотом вистрибнув невеличкий, але кошлатий і страшний на вигляд пес. І цей страшний пес прожогом кинувся просто до Юрчика!..
Юрчик і подумати ні про що не встиг. Він навіть сам не зрозумів, як це йому пощастило за одну мить, незважаючи на глибокий сніг, метнутись назад, на вулицю, й швидко зачинити за собою хвіртку. А що, як Пес перестрибне через огорожу?!.
Але пес враз перестав гавкати, так само раптово, як і з’явився. Потім крутнувся на місці, обернувся до Юрчика спиною, спокійно подався до своєї будки і сховався в ній.
Юрчик аж остовпів від несподіванки.
"Ну й дід, — подумав він, — який хитрий! Завів пса, а мені й не сказав... І будку для нього зробив! Цікаво, якої ж він породи? І як його звати?"
Юрчик підсунувся ближче до хвіртки й став придивлятись. Але пес не показувався з будки.
— Гей ти, кудлатий! — гукнув Юрчик.
Ніхто не обізвався. Навіть не загарчав. Може, заснув?..
Вкрай зацікавлений, Юрчик обережно прочинив хвіртку, щоб не рипнула, і ступнув у садок... В ту ж мить знову залунав гучний гавкіт і пес як скажений вискочив з будки й кинувся назустріч. Сніг так і звився курявою з-під його ніг!
Довелося знову рятуватися за хвірткою. І знову гавкіт вщух, як одрізало. Пес повернув назад і сховався.
"Дива! — подумав Юрчик. — Ач який розумний пес: як увійдеш — гавкає, а за хвірткою — стій собі, то йому байдуже. А хто ж його тут годує? І з нудьги він зовсім не пропадає!"
Тим часом підійшов дід.
— Бачив пса? — спитав він, — Я чув, він гавкав на тебе? Дивно!..
Дід уважно придивився до внука й раптом зареготав.
— Ага, все зрозуміло! — крізь сміх вимовив він. — Цього я й не передбачив. Ну, ходімо вдвох, не бійся!
Він увійшов на подвір’я й попростував до ганку. Пес мовчав — наче й не було його. Та як тільки Юрчик сміливо пішов за дідом, ступаючи по його сліду, знову знялося жахливе гавкання, і пес вискочив з будки. Юрчик ойкнув і хотів був тікати.
— Не бійся! — гукнув йому дід, — цей Барбос не страшний!
Овва, не страшний! З неймовірною швидкістю, незважаючи на сніг, пес подолав відстань від ганку до хвіртки, обминув діда, не звернув на нього ніякісінької уваги, і кинувся на Юрчика.
Юрчик аж завищав з переляку.
Та дід вже поспішав на допомогу.
І от — уявіть собі! — замість того, щоб відігнати пса або хоч ухопити його за нашийник, дід раптом зірвав з Юрчикової голови хутряну шапку і одним помахом руки закинув її далеко за хвіртку!
І пес раптом замовк, повернувся до будки і зник у ній.
— Барбос, Барбос! — гукнув йому Юрчик, тепер вже нічого не боячись. — Іди сюди!.. Діду, а чого це він не йде?