— Нарешті! Хоч хтось з'явився! — закричало пташеня, побачивши Акку. — Що ти принесла? Давай швидше, я їсти хочу!
Акка вкрай розгнівалася.
— Я ще до тебе в няньки не наймалася! — нагримала вона на пташеня. — Де твої батько з матір'ю?
— Не знаю! — запищало пташеня. — Вони вже два дні не повертаються. Ну, чого ти сидиш отут? Ти що, не чуєш? Я їсти хочу! Їсти! Їсти! Дай мені швидше їсти!
Акка пожаліла пташеня. Все-таки сирота — ні батька, ні матері. І вона вирушила йому за кормом.
Акка виловила в озері велику форель і принесла пташеняті. Побачивши, що гуска щось тягне, орля витягло шию, й Акка кинула йому свою здобич прямо в розкритого дзьоба.
Але орля відразу виплюнуло рибу.
— Ти вважаєш, що я їстиму таку гидоту? Зараз же принеси мені куріпку або зайця, чуєш? — зашипіло воно і заклацало дзьобом, наче вирішило розтерзати Акку.
Акка строго глянула на нього, клюнула його раз, другий і, коли орля принишкло, сказала:
— Запам'ятай добре, панькатися з тобою ніхто не буде. Твої батько і мати, напевно, загинули, і якщо ти не хочеш померти з голоду, ти повинен їсти те, що тобі дають.
Потім вона розшукала на дні гнізда форель, яку виплюнуло орля, і знову поклала її перед ним.
— Їж! — наказала вона.
Орля злісно глянуло на Акку, але рибу з'їло.
Відтоді щодня уранці, опівдні й увечері Акка літала до орлиного гнізда і годувала свого вихованця. Вона носила йому рибу, жаб, черв'яків, і орля покірно все їло.
Так тривало доти, аж поки Акка почала линяти.
Востаннє вона ледь дісталася до орлиного гнізда, гублячи по дорозі пір'я.
— Слухай, — сказала вона орляткові, — я до тебе більше не зможу прилітати. Перенести тебе вниз на своїй спині я теж не можу. Або ти самостійно спустишся в долину, або ти помреш з голоду. Не приховую — цей перший політ може коштувати тобі життя. До землі далеко, а ти ще не вмієш літати.
Але орля було не з боязких. Воно видерлося на край гнізда, подивилося вниз — чи й справді так далеко до тієї самої землі — і сміливо стрибнуло.
Акка з тривогою стежила за ним. Своїх дітей у неї давно вже не було, і це чуже пташеня стало їй дорогим, наче рідний син.
На щастя, все обійшлося благополучно. Спочатку орля кілька разів перекинулося в повітрі, але вітер допоміг йому — випростав його крила, і воно, ціле й неушкоджене, сіло на землю.
Ціле літо орлятко прожило в долині разом із гусенятами і дуже з ними подружилося. І воно вважало себе теж гусеням, і ні в чому не хотіло відставати від своїх товаришів. Гусенята йшли на озеро — і орля з ними. Гусенята у воду — і воно у воду. Але гусенята, жваво працюючи лапками, легко і швидко допливали до середини озера. А орля, хоч як старалося, хоч як било кігтями по воді, відразу ж захлиналося і тут же, біля самісінького берега, йшло на дно.
Не раз Акка витягала свого вихованця з озера ледь притомного і довго трясла його, поки він знову починав дихати.
— Чому я не можу плавати, як інші? — питало в неї орля.
— Поки ти лежав у своєму гнізді, в тебе виросли дуже довгі кігті, — відповідала йому Акка. — Але не горюй, з тебе все-таки вийде хороший птах.
Зате коли настала пора гусенятам учитися літати, ніхто з них не міг наздогнати Горго. Горго літав вище за всіх, швидше за всіх, далі за всіх.
Невдовзі навіть широка долина стала для нього занадто тісною, і він пропадав цілими днями десь за озером і за горами. Щоразу він повертався злий і стурбований.
— Чому куріпки і козенята тікають і ховаються, коли моя тінь падає на землю? — питав він Акку.
— Поки ти лежав у своєму гнізді, в тебе виросли занадто великі крила, — відповідала Акка. — Але не горюй, з тебе все-таки вийде хороший птах.
— А чому я їм рибу і жаб, а інші гусенятка скубуть травицю і клюють жуків? — питав він Акку.
— Тому що я не могла приносити тобі іншого корму, поки ти жив на своїй скелі, — відповідала йому Акка. — Але не горюй, з тебе все-таки вийде хороший птах.
Восени, коли гуси вирушили в далеку путь на південь, Горго полетів із ними. Але він ніяк не міг навчитися тримати стрій під час польоту. Раз у раз він відлітав далеко уперед, потім знову повертався і кружляв над зграєю.
Інші птахи, побачивши орла серед диких гусей, здіймали тривожний крик і круто звертали убік.
— Чому вони бояться мене? — питав Горго. — Хіба я не такий самий гусак, як ви?
Якось вони пролітали над селянським обійстям, на якому кури та півні мирно порпалися в смітнику.
— Орел! Орел! — закукурікав півень. І всі кури миттю кинулися навтьоки. Цього разу Горго не стримався.
"Телепні! — подумав він. — Вони незугарні навіть відрізнити дику гуску від орла. Ну гаразд, я провчу їх!"
І, склавши крила, він каменем упав на землю.
— Я покажу тобі, який я орел! — кричав він, розкидаючи сіно, під яким сховався півень. — Ти запам'ятаєш, який я орел! — кричав він і бив півня дзьобом.
Увечері на привалі, коли всі гуси вже заснули, Акка довго сиділа в роздумах.
Вона розуміла, що настав час розлучатися з орлом. Вона сама вигодувала його, виховала, і їй було шкода відпускати його. Але нічого не вдієш, він повинен знати, що він орел, і повинен жити, як годиться орлам.
Акка встала і пішла шукати свого вихованця, що мирно спав серед гусей…
Тієї ночі удосвіта Горго покинув зграю.
Але щороку, коли гуси поверталися до Лапландії, Горго прилітав у долину біля Сірих скель.
Це був могутній і сміливий орел. Навіть родичі побоювалися його і ніколи не вступали з ним у суперечку. Лісові птахи лякали його ім'ям неслухняних пташенят. Гірські козли тремтіли, як боязкі зайчата, угледівши його тінь. Він нікого не щадив, він бив свою здобич без промаху. Але за все своє життя він жодного разу не полював біля Сірих скель і не займав навіть кінчиком кігтя жодну дику гуску.
Розділ п'ятнадцятий. Совина таємниця
1
День за днем ішов мирно і тихо. Кожен день був схожий на попередній як дві краплі води.
На озері біля Сірих скель виросло справжнє пташине місто. Зусібіч його захищали від чужих очей гори. Жоден звір туди не заглядав, а про людей і говорити годі. Та й звідки там узятися людям? Що їм робити серед боліт і каміння?
— Невже в усій Лапландії немає жодної людини? — говорив Нільс Мартіну.