"Бронзовий!" — здогадався Нільс.
І йому стало так страшно, що він кинувся бігти світ за очі. Він добіг до кінця однієї вулиці, потім звернув на другу, потім на третю…
На ґанку якогось будинку він сів, щоб трохи перепочити.
Кроки тепер відлунювали десь удалині.
— І чого це я так злякався? — заспокоював себе Нільс. — Може, він просто гуляє. Набридло стояти, от він і пішов прогулятися. Що тут дивного? Та я йому нічого лихого й не сказав…
Нільс прислухався.
Тут за рогом наче вдарив набат — так гучно і дзвінко застукотіли по бруківці стопудові чоботи.
Бронзовий ішов прямо на Нільса. Він ішов, не згинаючи колін, не повертаючи голови, і застиглим поглядом дивився перед собою.
"Куди б сховатися? — думав Нільс, розгублено озираючись. — Куди б сховатися?"
Але всі двері в будинках були щільно замкнені, ніде сховатися, ніде врятуватися.
І раптом Нільс побачив через дорогу стару, напівзруйновану дерев'яну церкву. Від часу стіни її покосилися, дах з'їхав набік, і, напевно, вся церква давно б розсипалася, якби старі розлогі клени не підпирали її своїм розложистим гіллям.
"Ось де я сховаюся! — зрадів Нільс. — Залізу на самісіньку верхівку дерева, тоді мене хоч до завтра шукай — не знайдеш".
І Нільс зметнувся туди.
Він був уже майже біля самої мети і лише тепер побачив, що на церковній паперті стоїть якась людина. Людина ця пильно дивилася на Нільса і підморгувала йому одним оком.
Нільс розгубився. Що тепер робити? Куди податися?
Назад бігти — Бронзовий його, наче муху, розчавить, вперед іти — може, ще гірше буде. Хто його зна, чому ця людина підморгує? Якби щось хороше замислив — по-хорошому б і розмовляв, а не моргав.
Цієї миті десь зовсім близько загриміли, загуркотіли бронзові чоботи.
Роздумувати було ніколи, і Нільс рушив уперед.
А чоловік на паперті усе ще стояв нерухомо. Він підморгував Нільсу то одним оком, то другим, кивав йому, але з місця не сходив. І щоразу, коли він нахиляв голову, лунав легкий скрип, наче хтось сідав на розсохлого стільця.
"Здається, він не такий уже й сердитий. Навіть наче усміхається, — подумав Нільс, підходячи до нього ближче. — Та що це! Він же дерев'яний!"
І справді, чолов'яга цей від ніг до голови був з дерева. І борода у нього була дерев'яна, і ніс дерев'яний, і очі дерев'яні. На голові у дерев'яного чоловіка був дерев'яний капелюх, на плечах — дерев'яна куртка, обперезана дерев'яним поясом, на ногах — дерев'яні панчохи і дерев'яні черевики.
Одна щока дерев'яного чоловіка була червоною, а друга сірою. Це тому, що на одній щоці фарба облупилася, а на другій ще трималася.
На дерев'яних його грудях висіла дерев'яна дощечка. Червоними літерами, оздобленими великими в'юнками, на ній було написано:
"Перехожий! На твоїй путі
Покірно я стою.
Монетку в кухоль опусти —
І будеш ти в раю!"
У лівій руці Дерев'яний тримав великий кухоль — теж дерев'яний.
"Он воно що! — подумав Нільс. — Він, отже, милостиню збирає. Тому-то він мене так зазивав! Добре, що в мене є монетка. Віддам її! Все одно вона мені ніколи не знадобиться".
І Нільс поліз у кишеню за воронячою монеткою. Дерев'яний вмить здогадався. З протяжним скрипом і потріскуванням він нахилився і поставив перед Нільсом свій кухоль.
А важкі удари бронзових підошв гримали вже просто за спиною.
"Пропав я!" — подумав Нільс.
Він з радістю сам заліз би в кухоль для монет. Та, як на лихо, отвір був завузьким навіть для нього.
А Дерев'яний наче зрозумів Нільса. Щось знову заскреготіло в нього всередині, і дерев'яна рука опустилася до самісінької землі.
Нільс вистрибнув на широку, наче лопата, долоню. Дерев'яний швидко підняв його і посадовив собі під капелюха.
І саме вчасно! З-за рогу вже крокував Бронзовий!
Примостившись на потилиці свого дерев'яного рятівника, Нільс із жахом чекав неодворотного.
Крізь щілини в старому, розсохлому капелюсі Нільс побачив, як підходив Бронзовий. Він високо закидав ноги, і від кожного кроку іскри вибивалися з-під його підошов, а бруківка глибоко втискалася в землю.
Бронзовий був дуже розлючений.
Він впритул підійшов до Дерев'яного і, стукнувши палицею, зупинився. Від удару важкої палиці задрижала земля, і Дерев'яний так захитався, що капелюх разом із Нільсом ледь не збився йому на потилицю.
— Хто ти такий? — прогримів Бронзовий.
Дерев'яний здригнувся, й у його старому тілі щось затріщало. Він віддав честь, потім витягся струнко і скрипучим голосом відповів:
— Розенбум, ваша величносте! Колишній старший боцман на лінійному кораблі "Дрістігхетен". У битві під Фербеліне двічі поранений. Після виходу у відставку служив церковним сторожем. У тисяча шістсот дев'яностому році помер. Згодом був вирізаний із дерева і виставлений замість кухля для милостині.
Біля цієї паперті святої
Стою на чатах. А мій прах
Під кам'яною ось лежить плитою.
Душа ширяє в небесах.
Дерев'яний знову віддав честь і виструнчився.
— Я бачу, ти славний солдат, Розенбуме. Шкода, що я не встиг представити тебе до нагороди, поки мене прилаштували на цій тумбі посеред майдану.
— Превелебно вдячний, — знову відрапортував Дерев'яний. — Завжди готовий служити вірою і правдою своєму королю та вітчизні!
"То це, виходить, король! — заціпенів од жаху Нільс і аж зіщулився під капелюхом. — А я його страховиськом обізвав!.."
— Чуєш, Розенбуме, — знову заговорив Бронзовий. — Ти повинен зіслужити мені ще одну, останню службу. Чи не бачив ти хлопчиська, який бігає тут вулицями? Сам він не більший за горобця, зате зухвалий не за зростом. Уяви лише, цей хлопчисько не знав, хто я такий! Треба його добряче провчити.
І Бронзовий знову стукнув палицею.
— Так точно, ваша величносте! — проскрипів Дерев'яний. Нільс похолодів від страху. "Невже видасть?!"
— Так точно, бачив, — повторив Дерев'яний. — П'ять хвилин тому пробігав тут. Скорчив мені мармизку і зник. Я хоча й простий солдат, а все ж образливо.
— Куди ж він чкурнув, Розенбуме?
— Наважуся доповісти, побіг до старої корабельної верфі.
— Ти допоможеш мені розшукати його, Розенбуме, — сказав Бронзовий. — Ідімо швидше. Не можна гаяти ні хвилини. Ще до сходу сонця я повинен повернутися на свою тумбу. Відтоді, як я став пам'ятником, я можу ходити тільки вночі. Ідімо ж, Розенбуме!