Вона грайливо ткнула його ліктем, приснула сміхом:
— А не подужаєш збана? Що ж то за муж єси!
— Малий я, — засоромлено відмовив Сивоок.
— Ой, гляньте на нього — малий! — молодичка аж заходилася від реготу. Забігла з другого боку, турнула Сивоока вж.е дужче, та хлопець і не здвигнувся. — Бачили таке малейя! — пащекувала невгамовна молодичка. — А звідки ж ти взявся у нас тут?
— Звідти, — махнув Сивоок рукою за ліси.
— Да там люди лиш щезають, — втрутився в розмову якийсь з чоловіків, — а приходити звідтам — то й не чувано.
— Прийшли ж ми з купцем, — пробурмотів Сивоок. — А ви хто такі? Що за город ваш?
— Радогость, — молодичка, видно, не хотіла нікому поступатися своїм гостем. — Город наш Радогость зветься, а мене кличуть Ягодою. А ти як зовешся?
— Сивоок.
— Чого б то так?
— Не відаю. Певно, через очі.
— А які очі маєш? Поглянь на мене.
Сивоок спаленів на виду.
— Поглянь мені в очі, поглянь.
Та й як би він мав дивитися в її ліщинний гріх! Сивоок спробував було вибратися з гурту й порятуватися хоч коло Какори. Але Ягода була меткіша не тільки тілом, а й змислом.
— Стривай-бо, поведу тебе до моєї тітки, — сказала вона, — тітка моя Звенисла'ва хоче тебе бачити. А їй відмовляти негоже.
Вхопила Сивоока за'руку, потягла, розпихаючи людей, торохтіла невпинно:
— Тітка Звенислава в найвищій шанобі у нас. Бо в Радогості жіноцтво... Ти не відаєш ще? Чоловіків у нас мало... Щезають у пущах... Ідуть і не вертаються... І ніхто не може збагнути, що то воно таке... Колись у нас були такі чоловіки... Ой такі ж!.. А тепер бачиш!.. І мій муж не вернувся з пущі... І все нам самим доводиться... Отак і тітці Звениславі. Тітко Звениславо, ось той отрок, а зветься смішно: Сивоок.
Вони стали коло тої темнолицьої жінки, що мала на руці золоту гривну з яблуками. Сивоок не так роздивлявся стару Зве-ниславу, як її гривну, бо нічого схожого ще не бачив ніде. Золотий тур, вигнутий у спині, немов той Рудь в давній своїй сутичці з старим Бутенем, впираючись задніми ногами у велике золоте яблуко, пробував покотити таке саме яблуко лобом. Кожен м'яз, кожна шерстинка на турові були вирізьблені з докладністю просто неймовірною. Хто б то міг таке витворити? І звідки привезено гривну? Невже сюди могли добиратися ще якісь гості, окрім них з Какорою? Адже й названо город Радогость, певно насміхаючись з того далекого і широкого світу, який ніколи не здолає тих потаємних стежок, що ведуть сюди.
— Маєш око жадібне, як і в твого купця, — суворо сказала Звенислава, спостерігши, з якою уважливістю вдивляється Сивоок в її гривну.
Хлопець зніяковів ще більше, аніж від прилипань молодички з сороміцькими очима.
— Кохаюся в гарноті, — пробурмотів, — мав діда Родима... Він... творив богів... Світовида, Дажбога, Стрибога, Сварога... В дивних барвах... На глині й на дереві... Змалечку звик...
— Пришелепуватий трохи отрок, — чмихнула Ягода, — здоровий, як тур, а бурмоче про якусь глину... Коли ж це жіноче діло... Тітка Звенислава он...
— А киш! — гримнула на неї стара. — Мовч! Хай отрок подивиться й у нас... Житло наших богів...
— Бачив зверху, — сказав Сивоок, — вже все обдивився... Прегарно й чудно... Ніде такого нема, в самому Києві навіть...
— А що Київ? — мовила Звенислава.— Київ сам собі, а Радогость — сам... Покажу тобі ще середину, коли хочеш...
— А хотів би, — несміливо промовив Сивоок.
Малий ще єси? — здогадалася Звенислава.
— Не знаю, може, шістнадцять літ, а може, й менше... Дід Родим загинув, а я не відаю про себе тепер нічого...
— Отож, Ягодо, щоб мені не липла до хлопця, — суворо звеліла Звенислава. — Приведеш Сивоока опісля до мене, покажу йому житло наших богів.
Але тут проштовхався до них Какора, геть сп'янілий, роздратований тим, що торгівля йому не вдалася. Почув останні слова Звенислави й миттю вчепився в них.
— А мені? — заревів. — Чом не показують тут нічого мені?
Хто тут гость — я чи молокосос? А таки я — Какора! Хочу подивитися ваш город! Чом би й ні!
— Хоче, то покажи йому, Ягодо, — сказала, одвертаючись, Звенислава.
Ягода зраділа побути ще з Сивооком, її не злякала розпатлана постать купцева, маленька жіночка сміливо підкотилася до Какори, шарпнула його за корзно, залящала йому, аж той затулив вуха:
— Коли так, то слухатися мене, і йти за мною, і не відставати, і не приставати, бо гукну мужів, то почастують киями, а в нас хоч мужів мало, та в киї візьмуть, що аж!
— Ну-ну! — загримів Какора, пробуючи обійняти Ягоду, але зачепив рукою лиш порожнечу, схитнувся, мало не впав, спробував заховати свою невдачу гультяйською пісенькою, викричаними словами навкидя сипав у спини Ягоді й Сивооку, а хмелем був залитий до того, що чи й бачив будь-що.
Йшли по городу, і ніхто їм не шкодив. Могло видатися, що перші засновники Радогостя вибрали досить нездатне місце: кілька пагорбів і глибокі падоли, при ворожому нападі й відсічі не даси, бо нападники валитимуться тобі впрост на голову. На головному з пагорбів стояла святиня, а решта то й зовсім світилася нагістю, на пісній землі не росла навіть трава, зате в балках, де тулилися хати радогощан, аж кипіло від зелені садків, левад і дворів, блищали там струмки, а над ними тихо стояли верби, берези й вільхи, поміж дворів латками йшло жито, просо й різний овоч, паслася худоба, вівці, коні, в сажах кувікали свині. Зустрічалися часто їм люди, і ніхто не дивувався, мовби Какора й Сивоок жили тут спервовіку. Какора п'яно погукував на зустрічних:
— Ну, як ся?
— А так ся, — відповідали йому.
— Чого ж би то?
— А того ж би.
— Та й що ж?
— Та й те ж.
— Чому вони так мовлять? — дивувався Сивоок, простуючи за Ягодою.
— Бо так з ними мову заводить твій купець, — посміювалася вона. — Так ніби не хочуть нічого повідати.
— Може, й не хочуть.
— Не вірять нам, чи що?
— А всі довірливі змандрували від нас. Пішли та й не вернулися. Позоставалися самі недовіри.
Вона дійшла до струмка, поволі забрела в воду, стала мити ноги, показуючи своє звабливе біле тіло. Сивоок відвернувся, а Какора посунув до Ягоди, наміряючись вщипнути її за щось там таке. Вона почула його сапання, вчасно вихнула — Какора незграбно сів у воду, а Ягода, заливаючись сміхом, вискочила на муріг, сіла, простягла мокрі ноги.