— Твій, чи що? — гукнув Какора. — А коли твій, то не пускай, бо потну! Я такий! Гей-гоп!
Жінка мовчки дивилася на Какору, на його коней, потім — на Сивоока, дивилася, поки вони й проїхали, і хлопець так і не збагнув, що то за жінка, чому так дивиться на них і які має чари, що слухається її ведмідь.
Їм назустріч виходили люди. Здебільшого жіноцтво, та все маленькі, чепурненькі жіночки, чоловіків траплялося мало, були зачучверені, немиті, нечесані, мали вигляд дикий і сонний. Ніхто не носив зброї, одягнені були не в шкури, а в білу полотняну одіж, в жінок і дітей на комірах і рукавах було багато предивних вишивок, чоловіки не балувалися такими розкошами.
Какора, хоч був тут уперше, знав, куди їхати, та й Сивоок би знав, бо ще здалеку забачив споруду, що вивищувалася над усіма хижами й навісами, горіла серед потемнілого дерева барвами співучими й нещоденними, неначе та київська церква, що так вразила Сивоока.
Видно, була то святиня цих захованих од білого світу людей, святиня, вибудувана хтозна й коли і хтозна й ким, бо не вірилося щоб хтось з нині живущих був здатний на таке будування й прикрашання.
Немов узяв той хтось кільканадцять міцних липових бортей, побільшив їх неймовірно, оздобив зовні візерунками богів і богинь — і все те, поєднане у мальовниче ціле, стрілчасте зводиться до неба різнобарвними покрівлями, неоднаковими, як і кожна побільшена борть.
Сивоок, забувши про Какору, перейшов торг перед святинею, невідривне дивився на здоблення стін, впізнавав ще здалеку Родимових слов'янських богів і богинь, вони повторювалися, їхні лики дивилися на хлопця, неначе відбиті в багатоманітті збрижених вод, з ликами й постатями богів спліталися гнучкі віли й берегині, стіни святині були всуціль барвою, веселковою радістю, святом для ока. Барвні зображення богів гарно поєднувалися з різьбленими, ніколи ще Сивоок не бачив такого тонкого різьблення, від нього ціла святиня набувала легкості, вона зависала над землею в своїй поцяцькованій невагомості. Сивоок спершу й не второпав, звідки це враження летючості — чи від буйноти барв, чи від мистецького різьблення, чи від неоднаковості "бортей", поєднаних з такою несподіваною сміливістю й умілістю. Аж згодом, коли обійшов споруду наполовину, ляснув себе по лобі: як міг не зауважити відразу! Святиня не стояла на землі. Піднята була на міцних стовпах, брунатно-лискучих, мов роги диких звірів. Коли Сивоок провів пальцем по одному з "стовпів", йому й справді видалося, що то — турячий ріг, але ніде й ніколи не було й не могло бути таких рогів, хіба що їх посклеювано в якийсь предивний таємничий спосіб, відомий цим людям, як відомі їм були таємниці краси і барв. З одного боку святиня підпиралася зеленим пагорбом. Там були двері, які вели всередину, але на разі двері стояли зачинені, і Сивоок по-глядь став обходити святиню з другого боку, аж поки опинився знов там, звідки й починав своє ходіння.
Дітлашня помагала Какорі розпрягати коней. Невміло й безладно смикали за посторонки, інші тягли коней за повіддя, ще інші норовили вирвати волосіні з конячих хвостів, діти крутилися під ногами в купця, той гримав на них, штурхав, хто: попадався йому під руку, буркотів:
— А киш звідси! Гукайте своїх отців, кажіть: гість приїхав. Міньбу починаю! Все в мене є! Ніхто не бачив такого. Ну!
Поприв'язував коней, став розкладати повоза, побачив Сивоока, гукнув:
— Гей, отроче, помагай!
Сивоок став і не рухався. Тепер знав: це піде далі з товстим убивцею. І втікати не стане, просто не піде, та й годі. Хай спробує сам вибратися з лісів та боліт. Хай наковтається ляку!
— Ну! — гукнув ще Какора.
— Не хочу, — вперше за останні дні обізвався до нього Сивоок, і не зненависть була в хлопцевім голосі, а зневага.
— Гей-гоп! — безжурно поспівував Какора.
Стали надходити люди. Видно, звичні були до торгу, бо йшли сміливо, не бентежив їх дурнуватий Какорин спів, не чу-дувалися вони купцевому повозові, конії викликали хіба що жаль своєю виснаженістю й забрьоханістю. Складалося враження, що тут бувало та перебувало найрізноманітніших гостей, що всі призвичаїлися до них, хоч і важко було припустити, щоб пробивалися сюди з широкого світу навіть такі відчайдушні зайди, як Какора.
Перший прийшов високий розчухраний чоловік з лукаво прискаленим оком, руки мав такі довгі, що звисали йому нижче колін, обличчя в чоловіка мінилося насмішкуватістю й хитрощами, він став за кілька кроків од купця, чмихнув, спитав задерикувато:
— Що маєш?
— А що треба? — запитанням відповів Какора, який гаразд розумівся на покупцях і відразу бачив, з ким має справу.
— Питаю, що маєш? — знову повторив чоловік.
— Що треба, те й маю, — починаючи гніватись, відмовив купець.
— А не бреши.
— Маю таке, що й не снилося тобі, — наганяв йому хіті Какора.
— Гой хвалько!
— Ав тебе? Драні порти та плоть смердюча! — пішов у наступ Какора. — Ну!
— Гой смішний! — захихотів чоловік. — Да в мене...
— А що в тебе?
— Да таке...
— Ну яке?
— Да й діти твої не забачать такого.
— Що ж то? Хіба пташине молоко.
— Ай молоко.
— Горобця здоїв чи. жабоїда?
— Да й горобця! — чоловік лінькувато почухав ногу об ногу, повернувся, щоб іти собі.
— Гей, куди ж ти? — сполохано покликав Какора.
— Да'к що ж з тобою?
— Стривай, що ж у тебе?
— Дак у тебе ж нічого.
— Не бачив же ти, дурию!
— Дак і нічого бачити! — сплюнув чоловік,
— А в тебе ж що?
— Да таке, що й дітям твоїм...
Какора, погикуючи тельбухами, добіг до чоловіка, вхопив його за руку.
— Ну ж бо! Вернись! Не будь тварюкою безрогою!
Чоловік став, потім без видимої охоти пішов до купцевого повозу. Какора тицяв йому межи очі то шмат паволоки, то заморської роботи меч, то жіночі прикраси з зеленого шкла. Чоловік усе те одгортав рукою, скалив око, веселився в душі від купцевих старань.
— Ге, — сказав, — а білого бобра бачив коли?
— Чого? Що? — не збагнув Какора.
— Білого бобра, питаю, бачив коли?
— Білого? Бобра? Брехав би ти кому іншому, а не Какорі, чоловіче!
— Дак що ж з тобою балакати! — стенув плечима чоловік і знову завернувся, щоб іти.
— Ну! — заревів Какора. — От осел божий! Та ти кажи до ладу! Бобер?