Не дивно, що товстун не хотів, аби ми побачили цей тунель. Обабіч його були кімнати, завалені награбованим майном, коштовностями та іншими трофеями.
— Ні, — мовив я, заглядаючи на ходу в одну з кімнат, — висаджу вати в повітря цього місця ми не будемо: тут стільки цінностей, що можна збудувати сто міст.
— Стривайте, — сказав Перший капітан.
Ми зупинилися, прислухались.
Здалеку, звідкілясь ізнизу, долинув ледве чутний жалібний стогін.
Ми поквапилися в той бік. Двері в одну з кімнат були замкнені.
— Ключ! — наказав капітан.
Товстун уже тримав ключ напоготові.
Кімната виявилася площадкою сходів. Звідсіля вниз вели круті східці, вирубані в скелі. В кінці їх були ще одні ґрати. Капітан спрямував у той бік промінь ліхтаря, і ми побачили, що за ґратами на купі ганчір'я на кам'яній підлозі сидить прикута до стіни дивна істота, в якій я ледве впізнав жителя планети Фікс, триногого великоокого фіксіанця.
Фіксіанець помирав. Мені досить було одного погляду, щоб зрозуміти це. Він був на останній грані виснаження. А крім того, він знемагав від катувань.
— Я його зараз уб'ю! — вигукнув Перший капітан, дивлячись на товстуна.
— Всеволоде, — прошепотів Другий капітан, — ти не впізнаєш…
— Не може бути!
І Перший капітан зненацька з такою силою рвонув забиті в камінь сталеві товсті ґрати, що вони зігнулись і вискочили з пазів. Він одкинув убік плетиво стального пруття і кинувся до вмирущого фіксіанця. Він підняв його на руки і поніс до виходу.
— Хто це? — спитала тихо Аліса.
Я похитав головою. Я не знав.
Поруч схлипував товстун. Він стримав на секунду сльози і відповів мені:
— Це Третій капітан. Вони гадали, що він давно мертвий.
Й одразу ж, наче згадавши про щось дуже важливе, товстун задріботів по коридору за капітаном, не перестаючи верещати:
— Це все він! Це все Крис!
Третій капітан був непритомний. Перший поклав його на підлогу й обернувся до мене.
— Скажіть, професоре, — спитав він, і голос його тремтів, — скажіть, чи можна чимось зарадити?
— Не знаю. Маю сумнів, — відповів я. Я нахилився над фіксіанцем. — Вони морили його голодом і мордували.
— Вони мордували його чотири роки, — сказав Другий капітан. — А ми були певні, що він давно мертвий! І якби не Аліса, залишили б його тут. І він їм нічого не сказав. Професоре, я благаю вас, зробіть усе можливе, щоб його врятувати!
— Мене не треба просити про це, — відповів я. — Передусім потрібні зміцнювальні уколи.
Алісо, біжи, люба, на "Пегас" і принеси звідтіля аптечку.
Аліса стрілою помчала коридором.
— Я з нею, — запропонував Перший капітан.
— Не треба! — відгукнулася Аліса на бігу. — Я краще від вас знаю, де шукати.
— Послухай, Третій, — звернувся Другий капітан. — Слухай. Не здавайся. Вже недовго терпіти. Невже ти не витримаєш в останню хвилину? Адже ми прийшли.
І раптом фіксіанець розплющив очі. Йому було дуже важко це зробити, бо його тіло вже помирало. Лише мозок боровся зі смертю.
— Все добре, — мовив він, — усе гаразд. Я нічого не сказав. Спасибі, друзі, що прийшли. — Він заплющив очі, і його серце зупинилося. Я відразу ж заходився робити фіксіанцеві штучне дихання. Але це не допомагало. Становище було безвихідне — я не мав ні хірургічних інструментів, ні діагностичної машини, ні лікувальних автоматів. І мені довелося вчинити так, як робили лікарі сто років тому.
— Я ризикну, — сказав я капітанам. — Боюся, що іншої ради нема.
— Ми вам віримо, професоре, — відповіли мені капітани.
Тоді я розітнув ножем груди Третьому капітанові, узяв у руку зупинене серце і почав його масажувати. Мені здавалося, що минула година, рука заніміла. Я не помітив, як підбігла Аліса з аптечкою та інструментами. Перший капітан сам увів у вену своєму другові оживляючу суміш.
І не знаю, що допомогло — мої зусилля чи дії Першого капітана, — але серце Третього здригнулося, ще раз… і забилося.
— Ще живлющого розчину! — наказав я.
Аліса передала ампули капітанам.
— Він дуже могутній фіксіанець, — запевнив я. — Будь-хто ін ший на його місці давно б помер.
Я дістав з аптечки зшивача, і за хвилину цей маленький апаратик зшив йому всі судини і зашив груди. Ми обережно перенесли фіксіанця на "Синю чайку", де я міг подати йому справжню лікарську допомогу. Там до мене приєднався доктор Верховцев, і через півгодини ми могли вже сказати, що життя Третього капітана в безпеці.
Ми залишили Другого капітана чергувати біля його ліжка, а самі спустилися вниз, у печеру.
Нам треба було спочити. Перший капітан вийшов з нами.
Біля входу сидів навшпиньки товстун під охороною Зеленого.
— Він житиме? — спитав, боязко усміхаючись, Веселун У, ніби йшлося про його улюбленого брата.
— Так, — коротко відповів Верховцев. — Хоч ти зробив усе, щоб він помер.
— Ні, ні, що ви! — заметушився товстун. — Це все Крис. Невже ви досі не зрозуміли, яку фатальну роль він зіграв у моєму житті, як обманом і хабарами він утягнув мене в огидні авантюри? Адже мені що треба було? Весело жити і мати все, чого душа забажає. А йому? Йому потрібна була влада. Як інші люди харчуються супом і котлетами, так він живився владою. Якщо він протягом дня ні над ким не проявить влади, то для нього цей день втрачений. І йому потрібна була влада над планетами, над усією Галактикою. А мені що? Мені б тільки повеселитися. Адже я по суті некривдний чоловік, що попав під поганий вплив.
Ми відвернулися од товстуна, і він говорив далі, звертаючись до Зеленого, ніби хотів і справді переконати нас, що він веселе, сумирне ягнятко.
— Ну от, — сказав доктор Верховцев, усміхаючись так, що, зда валося, все його обличчя складене з тисячі добрих зморщок, — нарешті-таки всі три капітани знову зустрілися. Як за добрих давніх-давен. Певний час ви були надбанням історії, пробачте — історични ми реліквіями, а тепер…
— Авжеж, — погодився з ним Перший капітан, — усе як за давніх добрих давен.
І я, дивлячись на нього, подумав, що він зовсім не старий. І, можливо, навіть повернеться знову в космос. Тим паче, що проект "Венера" завершується.
І Перший капітан відгадав мої думки:
— Знову доведеться звикати. Я, поки летів сюди, зрозумів, що мої руки багато чого забули.