Дівчина-кульбабка

Страница 5 из 5

Роберт Франклин Янг

Марк почав було закривати валізу, та зупинився, коли помітив виступаючий край білої сукні. Тканина здавалась знайомою. Він бачив подібну тканину ще зовсім недавно — вона викликала спогади про цукрову вату, морську піну та сніг. Він підняв кришку й тремтячими руками дістав сукню. Марк тримав її за плечі й дав розгорнутися, і вона висіла в кімнаті як ніжний падаючий сніг. Він довго дивився на сукню, в нього перехопило подих. Потім, обережно згорнувши, він поклав її в валізу й закрив кришку. А валізу поставив назад в нішу під дахом.

"Позавчора я бачила кролика, вчора — оленя, а сьогодні — вас."

По даху тарабанив дощ. Горло так стисло, що на мить Марку здалося, що він ось-ось розридається. Він повільно спустився східцями з горища. Зійшов спіральними сходами з другого поверху в вітальню. Годинники на каміні показували чотирнадцять хвилин по десятій. Через кілька хвилин вона вийде на розі з автобуса й піде вниз вулицею й підійде до дверей будинку. Анна... Джулія. А може Джуліанна?

Чи не таке її повне ім'я? Можливо. Люди, коли вибирають нове ім'я, завжди зберігають в ньому хоча б частину свого справжнього імені. Можливо вона вважала, що повністю змінивши прізвище безпечно залишити хоч частину імені. Ховаючись від поліції часу, вона, напевно, не лише змінила прізвище, але й вжила інших заходів. Не дивно, що вона ніколи не хотіла фотографуватися! А скільки страху вона, мабуть, пережила в той далекий день, коли сором'язливо ввійшла в його контору, щоб найнятися на роботу! Зовсім одна в чужій епосі, не знаючи напевно чи вірна батьківська концепція часу, чи чоловік, який покохає її в сорокарічному віці матиме ті ж почуття до неї в свої двадцять. Все ж вона повернулася, повернулася, як і обіцяла.

Двадцять років, з подивом думав він, і всі ці роки вона знала, що одного дня я піднімуся на пагорб і побачу її в променях сонця, молоду та привабливу, і знову закохаюся в неї. Вона повинна була знати, бо це було її минулим й моїм майбутнім. Але чому вона не розповіла мені? Чому не говорить тепер?

І раптом він зрозумів.

Йому стало важко дихати, він вийшов в коридор, накинув плащ і вийшов під дощ. Він ішов тротуаром, а дощ лив йому на голову і крапельки текли по щоках, деякі з них були дощовими, а інші слізьми. Як могла така красуня як Анна... як Джулія, боятися старості? Невже вона не розуміла, що в його очах вона не може постаріти, що для нього вона не постаріла ні на день з того моменту, як він відірвав погляд від паперів і побачив як вона сором'язливо стояла в маленькому кабінеті, й відразу закохався в неї. Невже вона не розуміла, що саме тому дівчина на пагорбі здалася йому незнайомою?

Він вийшов на вулицю і йшов нею до повороту. Він був майже біля зупинки, коли під'їхав автобус і з нього в білому плащі вийшла та його дівчина. Горло стиснуло так, що він зовсім не міг дихати. Кульбабково-золотаве волосся стало темнішим, зникла дівоча чарівність, але її лагідна краса залишалася на її ніжному обличчі, і довгі стрункі ноги у тьмяному світлі вуличних ліхтарів в листопаді були витонченішими ніж під золотими променями вересневого сонця.

Вона йшла йому назустріч, і він бачив в її очах добре знайомий страх, страх, нестерпний тепер, коли він зрозумів його причину. Її обрис почав розпливатися, і він, наосліп, кинувся до неї. Коли вони зустрілися, очі Марка знову стали бачити ясно, і він, дотягнувшись крізь роки, торкнувся її мокрої від дощу щоки. Вона все зрозуміла, і страх назавжди зник з її очей. Взявшись за руки, вони пішли під дощем додому.

Кінець

1. Една Сент-Вінсент Міллей (Edna St. Vincent Millay) (1892 — 1950) — американська поетеса. Мається на увазі її вірш "Полудень на пагорбі"

2. Торо Генрі Девід (Henry David Thoreau) (1817 — 1862) — американський письменник, мислитель, натураліст, суспільний діяч. Будучи натуралістом, Торо боровся за охорону природи. В 1845 — 1847 роках Торо жив у лісі, на березі Уолденського ставу (недалеко від Конкорду) у хатині, що сам собі побудував, та самостійно забезпечував себе усім необхідним для житті. Цій експеримент по виживанню він описав у своїй книзі "Уолден, або Життя в лісі" (1854 р.).

3. Полудень на пагорбі, Една Сент-Вінсент Міллей

Afternoon on a Hill

Edna St. Vincent Millay

I will be the gladdest thing

Under the sun!

I will touch a hundred flowers

And not pick one.

I will look at cliffs and clouds

With quiet eyes,

Watch the wind bow down the grass,

And the grass rise.

And when lights begin to show

Up from the town,

I will mark which must be mine,

And then start down!