— Це ти сам зробив? — спитала, показавши "жука".
— Я… я не хотів, Валентино Михайлівно. Вона сама полізла в сумку… — оправдувався.
— Дотепно зробив! — похвалила, мовби й не чула того, що він казав. — Не кожен отаке придумає. Дивуюсь тільки — навіщо тобі цяцьки? Ти, якби захотів, міг би справжнісінький літаючий планер змайструвати чи, скажімо, модель корабля.
— Ми полагодили транзисторний приймач…
— От бачиш, а на таке час марнуєш. На, викинь його десь, — простягнула "жука". — Не носи більше в школу. Досить, що Олю настрахав… — усміхнулась Валентина Михайлівна.
Наступного дня Валентина Михайлівна перед останнім уроком зайшла з портфелем у клас і сказала:
— Збирайтеся, підемо на екскурсію до колгоспної агрономічної лабораторії. Хотіла повести вас пізніше, в новому навчальному році, але передумала. Ходімо сьогодні.
Іти замість уроку кудись — близько чи далеко, надовго чи ненадовго — на таке не треба запрошувати шестикласників. їх в одну мить ніби видмухнуло зі школи.
Не шикувалися в колону, а, як овечки за пастухом, посунули за вчителькою в центр села, до лабораторії.
Коли все роздивилися і розпитали, послухали розповідь завідуючої лабораторією Олиної матері, як самим зробити колекцію комах, рушили до виходу. Валентина Михайлівна йшла позаду. Олина мати відкликала її:
— Хочу з вами порадитись.
— Будь ласка, — мовила вчителька. — Ви почекайте мене надворі, — звеліла учням.
— Ходімте сюди, — показала Олина мати на порожню сусідню кімнату, в якій досліджували колгоспні грунти.
Оля хотіла й собі зайти, але мати не пустила її.
— Іди погуляй! Не заважай нам.
Крім Миколи і Сашка, з лабораторії вийшли всі учні. Хлопці ще розглядали плакати, на яких були намальовані яблука, груші, сливи різних сортів і розповідалося, коли вони дозрівають та чим відмінні одні від одних. Ще б пак, адже після того, як упіймали на крадіжці Шморгуна, школа зголосилася сама стерегти цього року колгоспний сад. І першими охоронцями, за пропозицією Валентини Михайлівни, призначені були на канікули Микола і Сашко. Тож їм треба все знати про фруктові дерева.
Роздивившись як слід плакати, хлопці зібралися вже й собі виходити з лабораторії, коли раптом почули з сусідньої кімнати голосно вимовлене слово "Оля". Одразу насторожились, прислухались.
Крізь прочинені двері все було добре чути.
— …І що з нею скоїлося? — скрушно говорила Олина мати. — Дуже рано почала надмірно до себе приглядатися. Одягом вередує, уже шкільна форма, бачите, їй не до шмиги, давай таке, як у дорослих дівчат. На голові і так і сяк волоссям крутить. А вчора Дивлюся — стоїть коло дзеркала, пудриться. І що мені з нею робити?.. Здається мені, що це все від журналів, де про моди всякі пишуть. Ви там скажіть у школі, щоб їй хороші книжки давали.
— Гаразд, скажу, — пообіцяла вчителька. — Тільки, думаю, це ще не все. Головне: треба знайти до неї якийсь підхід, або, як говорив нам в інституті один професор, підібрати особливого ключа, щоб вона сама зрозуміла, що добре, а що погано.
Микола від здивування витріщив очі. "Ключа!.." "Підібрати особливого ключа!.." Так он про який ключ писала в своєму щоденнику вчителька! Він ледве встиг вискочити надвір, щоб не розреготатися в лабораторії.
У цей час на порозі лабораторії появилася з Олиною матір’ю Валентина Михайлівна. Подякувавши завідуючій, вона разом із школярами рушила з двору.
— То як, будемо робити колекції? — запитала учнів, коли вийшли на вулицю.
— Будемо, — відповіли дружно.
— До мене дійшли чутки, що дехто з вас уже почав.
— Хто? — здивувалися шестикласники.
— Хай сам скаже.
Учні переглянулись між собою. Ну хто?
— Це вже вам мама наговорила, — обізвалася Оля. — Та я тільки попробувала, а потім кинула.
— Даремно кинула, — сказала Валентина Михайлівна. — Це ж дуже цікава справа. І не тільки комах збирати. Ось п’ятикласники з самої весни почали виготовляти гербарії рослин нашого району. І вам треба чимось захопитися. Я, де не бувала, — чи в Закарпатті, чи в Криму, чи на Кавказі, — скрізь шукала й засушувала всякі рослини. Тепер у мене кілька альбомів зібралося. Є такі рослини, що ви їх ніколи не бачили. Та й не тільки рослини, іще дещо є…
— Покажете нам? — вирвалося у Віктора Троця.
— А чого ж не показати. Хоч і зараз! Підемо?
Звісно, погодилися. І не лише тому, що побачать якісь незвичайні рослини та "ще дещо", а й тому, що хотілося глянути, як учителька живе. їх ще ніколи не запрошували вчителі до себе додому.
Коло хати старої Антонючки школярі присмирніли.
— Приймайте гостей, — сказала Валентина Михайлівна бабусі, що вийшла їм назустріч.
— Заходьте, заходьте, дітки, — запросила стара. — О, вас тут багатенько!
— Це, бабусю, весь мій клас.
Увійшли у хату, посідали — хто на стільці, хто на лаві, хто на ліжку, а Микола з Сашком просто на порозі вмостилися.
Микола вгледів у стовпчику книг і зошитів на столі червоний корінець. Щоденник… Ой, знала б Валентина Михайлівна!.. І як він тоді зважився на таке?..
Вчителька витягла з-під ліжка коричневий чемодан, дістала з нього кілька великих альбомів.
— Це в мене карпатський гербарій, — взяла верхній альбом. — Бачите, — почала гортати цупкі аркуші з приліпленими до них засушеними рослинами, — ось падиволос, ось гірська рожа, ось едельвейс… Ви, певно, не чули про таку квітку?
— Не чули, — призналися учні.
— О-о, це дуже цікава рослина. Про неї в Карпатах багато легенд ходить. Раніше, було, жоден юнак-гуцул не посватається до дівчини, доки не зірве й не подарує їй квітки едельвейса, або як там називають його — шовкова косиця, чи звіздочка. Росте едельвейс на самих вершинах гір, десь на краю кручі, над ущелиною. Щоб зірвати його, треба мати сміливість.
Учні з’юрмилися навколо Валентини Михайлівни, пильно розглядали чарівну квітку едельвейса.
Потім учителька показала кримський і кавказький гербарії. І там було багато незвичайних рослин, яких досі ніхто з шестикласників не бачив: кримська фіалка, пахучий сизий полин, стебельце бамбука із сочинського ботанічного саду, гілочка самшиту — дерева, міцного, наче залізо, і важкого, мов камінь.
Валентина Михайлівна знову відкрила чемодан, взяла звідти картонну коробку.