шаючи кудись, я побіг подивитись на все, чи такі самі, як і раніше, інші кімнати. Все було те й саме, тільки все зробилося менше, нижче, а я наче зробився вищий, важчий і грубіший; але й такого, який я був, будинок радісно приймав мене в свої обійми й кожною мостиною, кожним вікном, кожною приступкою сходів, кожним звуком збуджував у мені незліченну силу образів, почуттів, подій незабутнього щасливого минулого. Ми прийшли в нашу дитячу спальню: всі дитячі страхи знов ті й самі ховалися в пітьмі кутків та дверей; пройшли вітальню—та сама тиха, ніжна матерня любов була розлита по всіх речах, що стояли в кімнаті; пройшли залю — гомінка, безжурна дитяча веселість, здавалося, зупинилась у цій кімнаті й чекає лише, щоб її знов оживили. В диванній, куди нас провів Фока і де він постелив нам постелі, здавалося, все — дзеркало, параван, старий дерев'яний образ, кожна нерівність стіни, обклеєної білим папером, — все говорило про страждання, про смерть, про те, чого вже більше ніколи не буде.
Ми полягали, і Фока, сказавши на добраніч, залишив нас.
— А в цій же кімнаті вмерла maman, — сказав Володя.
Я не відповів йому й удав, що сплю. Якби я сказав щоне-будь, я заплакав би. Коли я прокинувся другого дня вранці, тато, ще не одягнений, у торжковських чобітках і халаті, з сигарою в зубах, сидів на Володиному ліжку, гомонів і сміявся 3 ним. Він, весело посмикуючи плечем, одскочив од Володі, підійшов до мене й, ляпнувши мене своєю великою рукою по спині, підставив мені щоку й притиснув її до моїх губів.
— Ну й чудово, спасибі, дипломате, — говорив він із своєю особливою жартівливою ласкою, вдивляючись в мене своїми маленькими блискучими оченятами. — Володя каже, що добре склав іспити, молодець—от і добре. Ти як не хочеш дуріти— ти теж у мене хороший хлопець. Спасибі, синку. Тепер ми тут добре заживемо; тільки шкода — полювання скінчилося, а то я б вас потішив; ну, з рушницею можеш полювати, Вольдемаре? Дичини—сила, я, мабуть, і сам піду з тобою колинебудь. Ну, а взимку бог дасть, до Петербургу поїдемо, побачите людей, Зв'язки налагодите, ви тепер у мене хлопці великі. От я допіру Вольдемарові казав: ви тепер стоїте на шляху, і моя справа закінчена, можете йти сами, а зі мною коли хочете радитись— радьтесь, я тепер вам не пестун, а друг, принаймні хочу бути й за друга й за радника, де можу, і більше нічого. Як це за твоєю філософією виходить, Коко? Га? Добре чи погано? Га?
Я, звичайно, сказав, що чудово, і справді гадав, що це так. В татові того дня було щось особливо принадне, веселе, щасливе; це нове поводження зі мною, як із рівнею, як із товаришем, ще більше змушувало мене любити його.
— Ну, розказуй же мені, чи в усіх родичів був? у Івіних? бачив старого? що він тобі сказав? — розпитував він мене.— Був у князя Івана Івановича?
І ми так довго розмовляли, не одягаючись, що сонце вже починало відходити з вікон диванної, і Яків (що все такий само був старий, так само крутив пальцями й говорив знов же таки) прийшов до нас у кімнату й сказав татові, що бричка готова.
— Куди ти їдеш? — спитав я тата.
— Ах, я й забув зовсім, — сказав тато досадливо смикнувши плечем і покахикуючи: — я до Спіфанових обіцявся приїхати сьогодні. Пам'ятаєш Спіфанову, la belle Flamande?.. вона їздила ще до вашої maman. Вони хороші люди. — І тато, як мені здалося, соромливо посмикуючи плечем, вийшов із кімнати.
Любочка нідчас наших балачок вже кілька разів підходила до дверей і все питалася: "можна ввійти до вас?"—але тато щоразу кричав їй крізь двері, що "ніяк не можна, бо ми ще не вбрані".
— Там того й лиха! адже я бачила тебе в халаті.
— Не можна тобі бачити братів без спідніх, — кричав він їй, — а от кожен із них постукає тобі в двері, досить із тебе. Постукайте! Та навіть і говорити їм із тобою в такому негліже непристойно.
— Ой, які ж ви вредні! Так приходьте, принаймні, швидче до вітальні, Мімі так хоче вас бачити! — кричала з-за дверей Любочка.
Скоро тато пішов, я швиденько вдягся в студентський сурдут і прийшов до вітальні; Володя ж, навпаки, не поспішав і довго просидів нагорі, розмовляючи з Яковом про те, де водяться дубельти та бекаси. Він, як я вже казав, нічого в світі так не боявся, як ніжностей із братіком, татком чи сестрицею, як він говорив, і, уникаючи будь-якого вияву почуття, впадав у іншу крайність—холодність, яка часто ображала людей, що не розуміли її причин. В передпокою я зустрів тата, що дрібною, швидкою ходою йшов сідати в екіпаж. Він був у своєму новому модному московському сурдуті, і від нього пахло перфумами. Побачивши мене, він весело кивнув мені головою, наче кажучи: "бачиш, добре ж?" і знов мене вразив той щасливий вираз його очей, що його я ще вранці помітив.
Вітальня була все та й сама світла, висока кімната з жовтеньким англійським роялем і з великими розчиненими вікнами, куди весело дивились зелені дерева й жовті червонуваті доріжки сада. Поцілувавшись із Мімі та Любочкою й підходячи до Катрусі, мені спало раптом на думку, що вже цілуватись із нею якось незручно, і я мовчки й червоніючи зупинився. Катруся, не зніяковівши ніяк, простягла мені свою біленьку ручку й поздоровила з вступом до університету. Коли Володя прийшов до вітальні, з ним, коли він привітався до Катрусі, сталося те й саме. Справді, важко було вирішити, після того, як ми вкупі зросли й протягом усього часу бачились щодня, — як тепер, після першої розлуки, нам треба було зустрічатись. Катруся далеко більше почервоніла, ніж ми всі; Володя ніяк не був збентежений і, злегка уклонившись їй, одійшовши до Любочки, З якою поговорив трохи та й то несерйозно, пішов сам гуляти кудись.
XXIX. ВІДНОСИНИ МІЖ НАМИ Й ДІВЧАТАМИ
Володя мав такий дивний погляд на дівчат, що його могло цікавити: чи вони наїлися, чи виспалися, чи пристойно вдягнені, чи не роблять помилок по-французькому, за які йому соромно було б перед сторонніми; але він не припускав думки, щоб вони могли думати або відчувати щонебудь людське, і ще менше вважав за можливе серйозно про щонебудь з ними говорити. Коли їм траплялося звертатись до нього з якимнебудь серйозним запитанням (чого вони, проте, вже намагались уникати), якщо вони питали його думки про якийнебудь роман, або про його роботу в університеті, він робив їм гримасу й мовчки йшов від них, або відповідав якоюнебудь перекрученою французькою фразою: ком се трі жолі тощо, або, зробивши серйозне, навмисно дурне обличчя, говорив якенебудь слово, що не мало ніякого змісту й не мало нічого спільного З запитанням, проказував раптом, зробивши мутні очі, слова: булку або поїхали, або капусту або щонедь подібне до цього. Коли бувало, що я повторював йому слова, які мені сказала Любочка або Катруся, він завжди казав мені: