Підчас читання, слухаючи її приємний, дзвінкий голос, я, поглядаючи то на неї, то на піскову доріжку квітника, на якій поробилися круглі темні дощові плями, і на липи, на листя яких і досі падали рідкі дощові краплини з блідого з синім відлиском краю хмари, яким захватило нас, то знов на неї, то на останні багряні промені призахіднього сонця, що осявало мокрі від дощу, густі старі берези, і знов на Варусю,— я подумав, що вона зовсім не погана, як мені було спочатку здалося.
"А шкода, що я вже закоханий,—подумав я,—і що Варуся не Софійка; як гарно було б раптом зробитись членом цієї родини: відразу були б у мене і мати, і тітка, і дружина". В той самий час, як я думав це, я пильно дивився на Варусю, що читала, і думав, що я її магнетизую, і що вона повинна глянути на мене. Варуся підвела голову від книжки, глянула на мене і, зустрі-нувшись із моїм поглядом, одвернулась.
— А от дощик таки не вщухає,—сказала вона.
І раптом я відчув щось чудне: мені пригадалося, що саме оце, що було зараз зі мною,—повторення того, що вже було зі мною колись: що й тоді так само йшов маленький дощик і заходило сонце за березами, і я дивися на неї, і вона читала, і я магнетизував її, і вона оглянулась, і навіть я пригадав, що це ще раз раніше було.
((Невже вона... вон а?—подумав я.—Невже починається?" Але я хутко вирішив, що вона не вона і що щё не починається. ((Поперше, вона негарна, — подумав я, — та й вона просто панночка, і з нею я познайомився дуже звичайно, а та буде незвичайна, з тією зустрінусь я в якомунебудь незвичайному місці; і потім мені так подобається ця родина лише через те, що я ще не бачив нічого,—думав я,—а такі, мабуть, завжди бувають,, і їх дуже багато я бачитиму в житті".
XXVI. Я ПОКАЗУЮ СЕБЕ З НАЙВИГІДНІШОЇ СТОРОНИ
За чаєм читання припинилося, і дами почали говорити по-міяс себе про людей і обставини, мені незнайомі, як здавалося, тільки для того, щоб, незважаючи на ласкавий прийом все ж дати мені відчути ту ріжницю щодо віку й стану в світі, яка була межи мною та ними. У розмовах же загальних, де я міг брати участь, викупляючи попереднє мовчання, я намагався виявити свій незвичайний розум та оригінальність, до чого особливо мене зобов'язував, як я думав, мій мундир. Коли зайшла мова про дачі, я несподівано розказав, що у князя Івана Івановича є така дача близько Москви, що на неї приїздили дивитись із Лондону і з Парижу, що там є штахети, які коштують триста вісімдесят тисяч, і що князь Іван Іванович мені дуже близький родич, і я в нього сьогодні обідав, і він кликав мене неодмінно приїхати до нього на цю дачу жити з ним ціле літо, але що я відмовився, бо добре ту дачу знаю, кілька разів був у ній, і що всі ці штахетки та містки аж ніяк мені не цікаві, бо я не можу терпіти розкоші, особливо на селі: я люблю, щоб на селі вже було зовсім так, як на селі... Сказавши цю страшну, складну брехню, я зніяковів і почервонів, так що всі, мабуть, помітили, що я брешу. Варуся, що передавала мені тоді шклянку чаю, і Софія Іванівна, що дивилась на мене, коли я говорив, обидві одвернулись від мене й заговорили про щось інше з таким виразом на обличчі, який я потім часто бачив у добрих людей, коли дуже молодий юнак починає очевидно брехати їм у вічі, і який визначає: "адже ми знаємо, що він бреше,— і нащо він це робить, бідолага!.."
Що я сказав, що у князя Івана Івановича є дача — це тому, що я не знайшов кращої приключки розказати про свою кревність із князем Іваном Івановичем і про те, що я сьогодні у нього обідав; але для чого я розказав про штахети, що коштують триста вісімдесят тисяч, і про те, що я так часто бував у нього, тоді як я й разу не був і не міг бути у князя Івана Івановича, який жив тільки в Москві або в Неаполі, що дуже добре знали Нехлюдови, — для чого я це сказав, я ніяк не можу здати собі справи. Ні за дитячих моїх років, ні за хлоп'ячих, ні потім уже, в більш дорослий вік я не помічав за собою брехливости: навпаки, я швидче був надто правдивий та одвер-тий; але в цю першу добу юнацтва на мене часто находило чудне бажання без ніякої, здається, причини брехати, не оглядаючись. Я кажу саме "не оглядаючись", бо брехав з приводу таких речей, де дуже легко було впіймати мене. Мені здається, що пустославне бажання показати себе зовсім іншою людиною, ніж був, сполучене з нездійсненною в житті надією брехати, не бувши спійманим на брехні, було головною причиною цієї чудної схильности.
Після чаю княгиня запропонувала йти гуляти в нижній садок і подивитись на її улюблене місце, бо дощик пройшов і година на вечірній зорі була тиха та ясна. Додержуючи свого правила — бути завжди ориґінальним і вважаючи, що такі розумні люди, як я й княгиня, повинні стояти вище над банальну чемність, я відповів, що не люблю гуляти без ніякої мети, а /вже коли люблю гуляти, так лише щоб самому бути. Я зовсім не добрав розуму, що це було просто грубо; але мені тоді здавалося, що як немає нічого гіршого над банальні компліменти, так і немає нічого милішого та оригінальнішого, ніж деяка неввічлива одвертість. Проте, дуже задоволений із своєї відповіді, і пішов таки гуляти разом з усім товариством.
Улюблене княгинпне місце було зовсім унизу, у самій глушині садка, на маленькому місточку, перекинутому через вузеньке болітце. Краєвид був дуже обмежений, але дуясе задумливий і граціозний. Ми так звикли плутати мистецтво з природою, що дуже часто ті явища природи, яких ніколи не бачили на картинах, здаються нам неприродніми, наче природа не натуральна, і навпаки, ті явища, що надто часто трапляються на картинах, здаються нам заялозеними, а деякі краєвиди, що трапляються нам у житті, надто пройняті однією думкою та почуттям, здаються вигадливими. Краєвид з улюбленого княгининого місця був у такому роді: невеличкий, зарослий з країв,, ставочок, відразу за ним крута гора, що поросла величезними старими деревами та кущами, які часто переплутували свою різноманітну зелень, і перекинута над ставком, під горою, стара береза, що, тримаючись частиною свого міцного коріння в вогкому березі ставка, верхівкою обіперлася на високу струнку осику й звісила кучеряві віти над рівною поверхнею ставка, що відбивав у собі це висяче гілля й навколишню зелень.