Я згадав, що Володя, вступивши до університету, купив собі літографії коней Віктора Адама, тютюну й люльки, і мені здалося, що я теж повинен зробити так.
Звідусюди звертались на мене погляди і сонце яскраво виблискувало на моїх ґудзиках,* кокарді на капелюхові й шпаді, коли я приїхав до Кузнецького мосту й зупинився коло крамниці картин Даціаро. Озираючись на всі боки, я ввійшов у крамницю. Я не хотів купувати коней В. Адама, щоб ніхто не міг закинути мені, що я наслідую Володю, але, поспішаючи з сорому за ті турботи, що їх зазнав від мене послужливий продавець, вибрати швидче, я взяв гуашшю намальовану жіночу голівку, що стояла на вікні, і заплатив за неї двадцять карбованців. Проте, заплативши в крамниці двадцять карбованців, мені все ж було соромно, що я завдав клопоту двом гарно вдягненим продавцям такими дурницями, і потім, мені здавалося, що вони все ще надто неуважно на мене дивляться. Бажаючи дати їм відчути, хто я такий, я звернув увагу на срібну штучку, що лежала за шклом, і, почувши, що це був porte — crayon, який коштував вісімнадцять карбованців, попросив загорнути його в папір і, заплативши гроші й довідавшись також, що добрі люльки й тютюн можна дістати в тютюновій крамниці поруч, я, ввічливо уклонившись обом продавцям, вийшов на вулицю З картиною під пахвою. У сусідній крамниці, на вивісці якої був намальований мурин із сигарою в роті, я купив — теж бажаючи нікого не наслідувати — не Жукова, а султанського тютюну; стамбулку-люльку й два липові та рожеві чубуки. Виходячи з крамниці до бігунців, я побачив Семенова, що в цивільному сурдуті, нахиливши голову, швидким кроком ішов пішоходом. Мені було досадно, що він не пізнав мене. Я досить голосно крикнув: "Давай!" і, сівши на бігунці, наздогнав Семенова.
— Добридень, — сказав я йому.
— Моє шанування,—відповів він, ідучи далі.
— Чого ж це ви не в мундирі? — спитав я.
Семенів зупинився? примруживши очі й вискаливши свої білі зуби, наче йому боляче було дивитись на сонце, але власне для того, щоб показати свою байдужість до моїх бігунців та мундира, мовчки подивився на мене й пішов далі.
З Кузнецького мосту я заїхав до цукерні на Тверській і, хоч хотів удати, що мене в цукерні переважно цікавлять газети, не міг стриматись і почав їсти один по одному солодкі пиріжки. Дарма що мені було соромно перед якимсь одвідувачем, що з-за газети з цікавістю позирав на мене, я надзвичайно швидко з'їв вісім пиріжків усіх сортів, які тільки були в цукерні.
Приїхавши додому, я почув, що мене трошки зга пече; але, не звернувши на неї ніякої уваги, я почав роздивлятись на те, що я накупив, причому картина так мені не сподобалася, що я не тільки не завів її у рямку й не повісив у своїй кімнаті, як Володя, але навіть старанно заховав її за комоду, де її ніхто не міг бачити. Porte-crayon дома мені теж не подобався; я поклав його в стіл, потішаючи себе, проте, тією думкою, що це річ срібна, капітальна й студентові дуже корисна.
Розпечатавши чвертку, добре набивши люльку червоно-жовтим, дрібно нарізаним султанським тютюном, я поклав па неї горящу губку і, взявша чубук між середнім та підмізинним пальцем (так мені особливо подобалося), почав тягти дим.
Запах тютюну був дуяіе приємний, але в роті було гірко й дух забивало. Проте я, не звертаючи на це уваги, досить довго втягував у себе дим, пробував пускати кільця й затягувався. Скоро по всій кімнаті пішли блакитняві хмари диму, люлька почала хрипіти, гарячий тютюн підскакувати, а в роті я відчу" гіркість і голова трошки почала туманіти. Я хотів був уясе облишити й тільки подивитись із люлькою в люстерко, як на диво, захитався на ногах, кімната пішла обертом, і, подивившись у люстерко, до якого я насилу підійшов, я побачив, що обличчя мені "було біле, як крейда. Ледве я встиг упасти на канапу, як почув таку млость та слабкість, що мені здалося, що люлька для мене смертельна і що я вмираю. Я серйозно злякався й хотів уже кликати людей на допомогу й посилати по лікаря.
Проте, страх цей тривав недовго. Я незабаром зрозумів, у чім справа, і з неймовірним головним болем, розслаблений, довго лежав на канапі, тупо-уважливо придивляючись до герба Бостанджогло, намальованого на чвертці, до люльки, що валялась на полу, недокурків та рештків кондитерських пиріжків, і з розчаруванням засмучено думав: "Мабуть, я ще не зовсім великий, коли не можу курити, як інші, і що, мабуть, не доведеться мені, як іншим, тримати чубука між середнім та підмізинним пальцями, затягатись і пускати дим крізь русі вуса".
Дмитро, що заїхав по мене о п'ятій* годині, застав мене в цьому неприємному стані. Випивши шклянку води, проте, я майже зовсім оклигав і готовий був їхати з ним.
— І що ото вам за охота курити, — сказав він, дивлячись: на сліди мого куріння: — все це дурниці й марнотратство. Я дав собі слово не курити... Однак, їдьмо швидче, треба ще заїхати по Дубкова.
ХІГ. ЩО РОБИЛИ ВОЛОДЯ З ДУБКОВИМ
Скоро Дмитро ввійшов до мене в кімнату, з його обличчя,, ходи й властивого йому жеста підчас поганого настрою — підморгуючи оком, гримасливо смикати головою вбік, наче для того, щоб поправити краватку, я зрозумів, що він був у своєму холодно-упертому настрою, який находив на нього, коли він був незадоволений із себе, і який завжди остудливо впливав на моє до нього почуття. Останнім часом я вже починав спостерігати й обмірковувати вдачу свого друга, але приязнь наша через те ніяк не зменшилася: вона ще була така молода й міцна, що, з якої б сторони, я не дивився на Дмитра, я не міг не вважати його за щось бездоганне. В ньому були дві різні людини, які обидві були для мене прекрасні. Одна, яку я так любив, — добра, ласкава, лагідна, весела, і свідома цих приємних властивостей. Коли Дмитро був у такому настрою, ввесь його вигляд, звук голоса, всі рухи, здавалося говорили: ая лагідний і доброчесний, і всі ви можете це бачити". Друга людина в ньому й яку я тільки тепер починав пізнавати й перед величністю якої схилявся — була людина холодна, сувора до себе й до інших, горда, релігійна до фанатизму й педантично-моральна. Тепер якраз Дмитро був цією другою людиною.