Мені здається, що людський розум у кожній окремій особі іде у своєму розвиткові тим самим шляхом, яким він розвивається і в цілих поколіннях, що думки, які правили за основу
різних філософських теорій, становлять нероздільні частини розуму, але що кожна людина більш-менш ясно усвідомлювала їх іще раніше, ніж знала про те, що є на світі філософські теорії.
Думки ці поставали в моєму розумі так яскраво й разюче, що я навіть намагався пристосувати їх до життя, гадаючи, що я перший відкриваю такі великі й корисні істини.
Одного разу спало мені, що щастя не залежить від зовнішніх причин, а від нашого ставлення до них, що людина, яка звикла переносити страждання, не може бути нещасна, — і, щоб привчити себе до праці, я, незважаючи на страшний біль, тримав по п'ять хвилин на витягнених руках лексикони Татищева або йшов до хижі й Шмагав себе шворкою по голій спині так боляче, що сльози мимохіть навертались на очі.
Іншим разом, згадавши раптом, що смерть чекає на мене кбжну годину, кожну хвилину, я вирішив, не роз.уміючи, як не розуміли того досі люди, що людина не може бути інакше ща слива, як користуючись із теперішнього й не думаючи за май бутнє, — і я днів із три, під упливом цієї думки, покинув нав чання й робив лише те, що, лежачи на ліжкові, читав який небудь роман і їв пряники з кронівським медом, які я купував на останні гроші.
А то якось, стоячи перед чорною дошкою й малюючи на ній крейдою різні фігури, я був раптом уражений думкою: чому симетрія приємна для очей? що таке симетрія? Це — природжене чуття,—відповідав я сам собі. На чому ж воно засноване? Хіба в усьому в житті є симетрія? Навпаки, от життя— і я намалював на дошці овальну фігуру. Після життя душа переходить у вічність; от вічність — і я провів з однієї сторони овальної фігури рису до самого краю дошки. Чому ж з другої сторони нема такої самої риси? Та й справді, яка ж може бути вічність З одного боку? Ми, мабуть, існували перед цим життям, хоч і забули про те.
Ця думка, що здавалася мені надзвичайно новою й, ясною і зв'язок якої я нелегко можу зрозуміти тепер, сподобалась мені надзвичайно, і я, взявши аркуш паперу, надумав подати її на письмі; але при цьому в голові мені набралась раптом така сила думок, що я мусив устати й походити по кімнаті. Коли я підійшов до вікна, то увагу мою звернула на себе водовозка, що її запрягав у цей час кучер, і всі думки мої зосередились на розв'язанні питання: в яку тварину або людину перейде душа цієї водовозки, коли вона здохне. Тут Володя, проходячи кімнатою, всміхнувся, помітивши, що я міркую про щось, і цієї усмішки було мені досить, щоб зрозуміти, що все те, про що я думав, було чистісінька нісенітниця.
Я розказав цей чомусь мені пам'ятний випадок лише для того, щоб дати зрозуміти читачеві, якого роду були мої міркування.
Але жоден з філософських напрямів так мене не захоплював, як скептицизм, що через нього я був якийсь час у стані, близькому до божевілля. Я уявляв собі, що, опріч мене, нікого й нічого не існує в цьому світі, що речі — не речі, а образи, які виникають лише тоді, коли я на них звертаю увагу, і що, скоро я перестаю думати за них, образи ці зараз же зникають. Одне слово, я зійшовся з Шеллінгом у тій думці, що існують не речі, а моє ставлення до них. Були хвилини, що я під уп-ливом цієї настирливої ідеї доходив до такого абсурду, що іноді раптом обертався в протилежний бік, сподіваючись зненацька застукати порожнечу (néant) там, де мене не було.
Жалюгідна, нікчемна пружина моральної діяльности — розум людини!
Малий мій розум не міг збагнути незбагненного, а в надсильній праці губив одне по одному переконання, яких для щастя мого життя ніколи б мені не слід було чіпати.
З усієї ЦІЄЇ тяяскої моральної праці я не виніс нічого, крім в'юнкости розуму, що послабила в мені силу волі, та звички до повсякчасної моральної аналізи, ¿0 знищила свіжість почуття та ясність розсудку.
Абстрактні думки утворюються наслідком здібности людини піймати свідомістю в певний момент стан душі й перенести його в згадку. Схильність моя до абстрактних міркувань до такої міри неприродньо розвинула в мене свідомість, що часто, починаючи думати про якунебудь найзвичайнісіньку річ, я потрапляв у безвихідне коло аналізи моїх думок, я не думав уже про питання, що мене цікавило, а думав про те, про що я думав. Запитуючи себе: про що я думаю? я відповідав: я думаю, про що я думаю. А тепер про що я думаю? Я думаю, що я душман), про що я думаю, і так далі. Голова обертом ішла...
Проте, філософські відкриття, що я їх робив, надзвичайно приємні були для мого самолюбства: я часто уявляв себе великою людиною, що відкриває на благо всього людства нові істини, і з гордою свідомістю своєї гідности дивився на всіх інших смертних; але дивна річ: коли мені доводилося мати якісь стосунки з цими смертними, я нітився перед кожним, і що вище підносив себе в своїй власній думці, то менше здатний був З іншими не лише виявляти свідомість власної гідности, але не міг навіть звикнути не соромитись за кожне своє найзвичайні-ч?іньке слово чи жест.
XX. ВОЛОДЯ
Так, що далі я посуваюсь, описуючи цю пору мого яиїття, то тяжче робиться мені це робити. Лише де-не-де мія; спогадами за цей час бачу я хвилини справжнього теплого почуття, що так яскраво й постійно осявало початок мого життя. Мені мимоволі хочеться перебігти швидше пустелю підпарубоцтва й дійти до тієї щасливої доби, коли знов щиро-ніжне, шляхетне почуття дружби яскравим світлом осяяло кінець цієї пори й почало собою нову, сповнену чарів та поезії, пору юнацтва.
Не буду година за годиною стежити за своїми спогадами, але кину швидкий погляд на найголовніші з них з того часу, до якого я довів своє оповідання, і до зближення мого з незвичайною людиною, що мала рішучий і благодійний вплив на мою вдачу та напрям.
Володя цими днями вступає до університету, вчителі вже ходять до нього окремо, і я з заздрістю й мимовільною пошаною слухаю, як він, жваво постукуючи крейдою об чорну дошку, говорить про функції, синуси, координати й т. д., які здаються мені виявами недосяжної премудрости. Але от однієї неділі по обіді в бабусиній кімнаті збираються всі вчителі, двоє професорів, і при татові та кількох гостях роблять репетицію університетського іспита, де Володя виявляє незвичайні знання, дуже потішаючи цим бабусю. Мені теж завдають питання з деяких дисциплін, але виявляється, що зі мною справа далеко гірша, і професори, видимо, намагаються приховати перед бабусею моє незнання, що конфузить мене ще більше. Проте, на мене мало й уваги звертають: мені тільки п'ятнадцять років, отже лишається ще рік до іспитів. Володя лише обідати сходить униз, а цілими днями й навіть вечорами сидить, працюючи, нагорі — не з примусу, а з власного бажання. Він надзвичайно самолюбний і хоче скласти іспита не сяк-так, а добре.