— Шкода. Ви не почуєте історії про трьох рабинів, які випробовували мотоцикл.
Споночіло, а ми їхали та їхали. Місто залишилося далеко позаду, ми мчали по сільській місцевості, де дерева стали геть чорними.
Отець Понс начебто не вибився із сил, але не розмовляв, обмежуючись короткими запитаннями: "Все гаразд?", "Ну як, тримаєшся?", "Ти не стомився, Жозефе?" Але що довше тривала наша подорож, то більше мені здавалося, що ми стаємо ріднішими, напевно тому, що мої руки трималися за його поперек, голова схилялася на його спину, а через грубу тканину я відчував ласкаве тепло, яке йшло від його вузького тіла. Нарешті, з'явилася табличка з назвою Шемле — село отця Понса, і він загальмував. Велосипед наче заіржав, і я впав у канаву.
— Браво, Жозефе, ти таки добре тис на педалі! Тридцять п'ять кілометрів! Для початку — просто чудово!
Я підвівся, не зважуючись сказати отцеві Понсу, що це не так. Насправді, на мій великий сором, я зовсім не крутив педалей під час подорожі, мої ноги просто звисали в порожнечу. Невже там були педалі, а я їх навіть не помітив?
Я не встиг цього перевірити — він поставив велосипед і взяв мене за руку. Ми пішли полем до короткої приземкуватої будівлі — першого будинку на околиці Шемле. Там він знаком звелів мені мовчати і, проминувши головний вхід, постукав у двері прибудови.
З'явилась якась постать.
— Заходьте, швидко.
Мадемуазель Марсель, аптекарка, квапливо зачинила двері і вказала на сходи, якими ми спустилися вниз, опинившись у льоху, скупо освітленому масляною лампою.
Діти лякалися Мадемуазель Марсель, і коли вона нахилилася до мене, то домоглася звичного ефекту: я ледве не закричав із відрази. Чи причиною був напівморок? Чи освітлення знизу? Мадемуазель Марсель була схожою на все що завгодно, крім жінки, — ну геть картоплина на пташиному тулубі. Її обличчя з великими, грубо виліпленими рисами, зі зморщеними повіками, з тьмяною нерівною бугристою землистого відтінку шкірою було схоже на бульбу, обробляючи яку, селянин ударом мотики позначив тонкогубий рот і два невеликі нарости — очі; ріденьке волосся, сиве при корені, рудувате на кінчиках, вказувало на імовірність відростання до весни. Стоячи на худих ногах, подавшись уперед, з тулубом, який, здавалося, весь перейшов у живіт, вона, немов пузатенька вільшанка, що роздулася від шиї до гузки, стояла взявшись руками в боки, завівши назад лікті, наче готуючись до злету, і роздивлялася мене перед тим, як клюнути.
— Звісно, єврей? — запитала вона.
— Авжеж, — відказав отець Понс.
— Як тебе звати?
— Жозеф.
— Це добре. Не треба змінювати імені: воно і єврейське, і християнське. А батьків?
— Маму — Лея, тата — Мікаель.
— Я питаю про прізвище.
— Бернштейн.
— Катастрофа! Бернштейн… Скажемо Бертен. Я зроблю тобі папери на ім'я Жозефа Бертена. Ходи-но сюди, зробимо світлину.
У кутку кімнати на мене чекала табуретка, вона стояла перед задником із намальованим небом, що височіло над якимось лісом.
Отець Понс причесав мене, обсмикнув мій одяг і попросив дивитися на апарат, величеньку дерев'яну коробку з гармошкою, що стояла на триніжку заввишки майже з людину.
У цю мить по кімнаті промайнула блискавка, миттєва й бентежна, і я вирішив, що це мені привиділося.
Доки я протирав очі, Мадемуазель Марсель поставила нову пластину в гармошку, і світловий спалах знову повторився.
— Іще! — попросив я.
— Ні, двічі досить. Я проявлю їх уночі. Сподіваюся, ти без вошей? Втім, помиєшся цим лосьйоном. Корости теж нема? У будь-якому разі я потру тебе щіткою із сіркою. Що ще? Месьє Понс, я вам його поверну за кілька днів, це вас влаштовує?
— Так, цілком.
Але мене це ніяк не влаштовувало: думка про те, що мені доведеться залишитися з нею наодинці, лякала мене. Не наважуючись це сказати, я натомість запитав:
— Чому ти кажеш "месьє"? Треба казати "отче".
— Я кажу так, як хочу. Месьє Понс знає, що я ненавиджу клерикалів, я не терплю їх із самого дитинства і мене нудить від облатки. Я — фармацевт, перша жінка-фармацевт у Бельгії! Перша, яка отримала диплом! Я вчилась і знаю науку. Тож "отче"… залишимо для інших! Зрештою, месьє Понс не гнівається на мене.
— Ні, — сказав отець, — я знаю, що ви добра людина.
Вона почала бурчати, наче слово "добра" надто відгонило ризницею.
— Я не добра, а справедлива. Я не люблю кюре, не люблю євреїв, не люблю німців, але не терплю, коли кривдять дітей.
— Я знаю, що ви любите дітей.
— Ні, дітей я також не люблю. Однак це все-таки людські істоти.
— Значить, ви любите людство!
— О, месьє Понс, годі вам накидати, аби я щось та любила! Улюблена пісня всіх кюре. Я нічого й нікого не люблю. Моя професія — фармацевт: це означає допомагати людям не помирати передчасно. Я виконую свою роботу, оце й усе. Ну, ж бо, ворушіться, звільняйте територію. Я поверну вам хлопчака в належному стані, доглянутого, вимитого, з паперами, до яких ніхто не прискіпається, чорт забирай!
Вона розвернулася й відійшла, щоб припинити суперечку. Отець Понс нахилився до мене й, усміхаючись, шепнув:
— "Чортзабирай" — так її прозвали в селі. Вона лається більше, ніж її батько полковник.
Чортзабирай принесла мені їсти, постелила ліжко і голосом, що не терпів заперечень, наказала добре відпочити. Засинаючи того вечора, я не міг не відчути певного захоплення жінкою, яка так природно вимовляла "чорт забирай".
Я провів кілька днів разом зі страхітливою Мадемуазель Марсель. Щовечора, завершивши робочий день у своїй аптеці, розміщеній над льохом, вона в моїй присутності зухвало виготовляла фальшиві документи для мене.
— Ти не проти, як замість семи я дам тобі шість років?
— Мені скоро вісім, — запротестував я.
— Вирішено, тобі шість років. Так обачніше. Не знати, скільки часу триватиме ця війна. Що пізніше ти станеш дорослим, то краще почуватимешся.
Коли Мадемуазель Марсель про щось запитувала, марно було намагатися їй відповідати, бо запитання вона ставила лише собі, тож відповіді чекала лише від себе.
— Казатимеш, що твої батьки померли. Природною смертю. Подумаймо, від якої хвороби вони могли померти.
— Від болю в животі?
— Від грипу! Гостра форма грипу. Розкажи-но мені свою історію.