— Гадаєш, я чиню неправильно, виконуючи завдання?
— Ні, зовсім ні, Жозефе. У тебе для цього є можливості, до того ж, перед тобою все життя…
— Руді, тобі немає ще й шістнадцяти…
— Авжеж, тож надто пізно…
Він міг не продовжувати, я розумів, що він злиться на своїх. Навіть зникнувши, навіть не відгукуючись, наші батьки постійно відігравали певну роль у нашому існуванні на Жовтій віллі. Я так на них злився через це! Злився, що вони євреї, що й мене зробили євреєм, що піддали нас небезпеці. Двоє несвідомих! Мій батько? Нездара. Моя мама? Жертва. Жертва через те, що вийшла заміж за мого батька, жертва через те, що не збагнула глибини своєї слабкості, жертва через те, що була лише ніжною і відданою дружиною. Зневажаючи матір, я, однак, вибачав їй усе, бо не міг її не любити. Натомість мене не покидала стійка ненависть до батька. Він змусив мене стати його сином, але виявився нездатним забезпечити мені належну долю. Чому я не син отця Понса?
Листопадового полудня 1943-го року ми з Руді залізли на гілляку старезного дуба, що височів над полями, які простягалися в далечінь, у пошуках дупла, де жили білки. Наші ноги торкалися верху стіни, що оточувала парк; ми, якби захотіли, могли опинитися назовні, стрибнувши просто на доріжку, що вилася попід муром, і втекти. Але куди? Ніщо не могло зрівнятися з безпекою, яку ми мали на Жовтій віллі. Наші пригоди обмежувалися загорожею довкола її території. Тоді як Руді видряпувався вище, я вмостився на першій розвилці стовбура; звідти, як мені здалося, я й помітив свого батька.
Вниз по дорозі їхав трактор. Він мав проїхати повз нас. Його вів якийсь чоловік. Хоча він був поголений і вдягнений, як селянин, він достатньо скидався на мого батька, аби я міг його впізнати. І я його таки впізнав.
Мене наче паралізувало. Я не прагнув цієї зустрічі. "Тільки б він мене не помітив!" Я перестав дихати. Трактор чмихнув під нашим деревом і покотився далі в долину. "Ху, не помітив!" Утім, він від'їхав на якихось десять метрів, я ще міг його покликати, наздогнати.
З пересохлим ротом, затамувавши подих, я дочекався, доки трактор став зовсім маленьким, а його торохтіння затихло вдалині. Упевнившись, що він зник, я повернувся до життя: перевів подих, заморгав, обтрусився. Руді відчув мою розгубленість.
— Що з тобою?
— Мені здалося, що на тракторі проїхав хтось, кого я знаю.
— І хто ж?
— Мій батько.
— Бідолашний Жозефе, це неможливо!
Я труснув головою, щоб вивітрити зі свого черепка такі ідіотські думки.
— Звісно, неможливо.
Бажаючи, щоб Руді мене пожалів, я набрав вигляду розчарованої дитини. Насправді я був страшенно радий, що уникнув зустрічі з батьком. Далебі, чи це був він? Руді, напевно, мав рацію. Невже ми жили за кілька кілометрів один від одного і цього не знали? Уже ввечері я був переконаний, що це мені привиділося. І викинув цей епізод із пам'яті.
За кілька років я дізнався, що того дня то таки мій батько проїхав зовсім поруч. Батько, від якого я відмовився, батько, який, як мені хотілося, мав би бути далеко, не тут або взагалі не бути… Це навмисне непорозуміння, ця страхітлива реакція (я марно її виправдовую своєю тодішньою вразливістю й панікою) залишається вчинком, через який сором — однаково живий і пекучий — не покине мене до останнього подиху.
Коли ми опинялися в таємній синагозі, отець Понс розповідав мені новини про війну.
— Тепер, коли німецькі війська застрягли в Росії, а американці вступили в битву, Гітлер, гадаю, програє. От тільки якою ціною? Нацисти тут казяться дедалі більше, вони з небаченою люттю травлять тих, хто в Опорі, це — енергія безнадії. Я дуже за нас боюся, Жозефе, дуже боюся.
Він відчував у повітрі загрозу, як пес відчуває вовка.
— Що ви, отче, все буде добре. Нумо працювати.
З отцем Понсом, як і з Руді, я призвичаївся показувати себе зверхником. Я так їх любив, що демонстрував непохитний оптимізм, аби подолати їхній неспокій.
— Роз'ясніть мені чіткіше різницю між євреєм і християнином, отче.
— Євреї і християни вірять у того самого Бога, який продиктував Мойсеєві Десять Заповідей. Але євреї не визнають у Христові обіцяного Месію, посланця Бога, якого вони чекають; для них він — іще один мудрий єврей. Ти стаєш християнином, коли вважаєш, що Ісус справді Син Божий, що Бог у ньому втілився, помер і воскрес.
— Тобто для християн усе вже відбулося, а для євреїв — усе попереду.
— Саме так, Жозефе. Християни — це ті, що згадують, євреї — ті, що досі сподіваються.
— Отже, християнин — це єврей, який перестав чекати.
— Так. А єврей — це християнин до Ісуса.
Мені було дуже кумедно уявляти себе "християнином до Ісуса". Святе Письмо, яке я вивчав на католицькому катехізисі та під час таємного посвячення в Тору, хвилювало мою увагу більше, ніж дитячі казки, які я брав у бібліотеці: воно виявилося більш тілесним, значно ближчим, конкретнішим. Зрештою, йшлося про моїх пращурів, Мойсея, Авраама, Давида, Іоанна Хрестителя чи Ісуса! У моїх жилах, поза сумнівом, тече кров когось із них. До того ж, їхнє життя не було нудним, так само, як і моє: вони билися, галасували, плакали, співали, ризикували загинути будь-якої миті. Єдине, в чому я не міг зізнатися отцеві Понсові, так у тому, що я його теж увів у цю історію. Римського префекта Понтія Пілата, який умив руки, я не міг уявити інакше, як у його подобі[8]; як на мене, там, у Євангеліях, поруч із Ісусом, серед євреїв і майбутніх християн присутність отця Понса — розгубленого посередника, чесної людини, що не здатна вибрати, — виглядала цілком природною.
Я відчував, що отця Понса бентежать заняття, яким він віддавався задля мене. Як і багато католиків, раніше він погано знав Старий Заповіт і тепер захоплено відкривав його для себе водночас із певними коментарями рабинів.
— Знаєш, Жозефе, інколи бувають дні, коли я себе запитую, чи не краще було б мені бути євреєм, — казав він із блискучими від збудження очима.
— Ні, отче, залишайтеся християнином, ви не усвідомлюєте, наскільки вам пощастило.
— Єврейська релігія наголошує на повазі, християнська — на любові. Тож я й розмірковую: чи не є почуття поваги значно посутнішим за почуття любові? І легшим для здійснення… Любити свого ворога, як пропонує Ісус, і, отримавши ляпаса, підставляти другу щоку — це справді чудово, але нереально на практиці. Особливо нині. От ти, ти підставив би другу щоку Гітлерові?