– Нема нічого, – сказав один з хлопців, що були зі мною.
– Сонце заходить, – промовив другий, дивлячись на сонце, яке не заходило ще, а стояло над горою.
Двері каплиці були міцно забиті; вікна були високо над землею; проте з допомогою товаришів я сподівався вилізти на вікно і заглянути всередину каплиці.
– Не треба! – гукнув один з моїх супутників, раптом втративши всю свою сміливість, і схопив мене за руку.
– Іди геть, бабо! – крикнув старший з нашої армії, охоче підставляючи мені спину.
Я сміливо вліз на неї, потім він випростався, і я став на його плечі.
Так я легко дістав рукою раму і, переконавшися, що вона міцна, підтягся до вікна й сів на нього.
– Ну, що ж там? – питали мене знизу з гострою цікавістю.
Я мовчав. Перехилившись через підвіконник, я заглянув усередину каплиці: звідти війнула на мене урочиста тиша покинутого храму. Середина цієї високої вузької будівлі була позбавлена будь-яких прикрас. Промені вечірнього сонця, вільно вливаючись у відчинені вікна, розмальовували яскравим золотом старі, обідрані стіни. Я побачив внутрішній бік замкнутих дверей, завалені хори, старі зотлілі колони, що ніби похилилися під надмірною вагою. Кутки були заткані павутинням, і там було особливо темно, як буває звичайно в кутках старих будівель. Од вікна до підлоги здавалося набагато далі, ніж до трави знадвору. Я дивився неначе в глибоку яму і спочатку ніяк не міг розгледіти, що це за дивні речі валяються на підлозі.
Тим часом моїм товаришам набридло стояти внизу і чекати від мене звісток; тоді один з них, проробивши те саме, що і я раніше, повис поруч зі мною, тримаючись за віконну раму.
– А он там що таке? – з цікавістю показав він на темну річ поряд з престолом.
– Попівська шапка.
– Ні, відро.
– Навіщо ж тут відро?
– Може, в ньому було колись вугілля для кадила.
– Ні, це справді шапка, а проте, можна подивитися. Давай прив'яжемо до рами пояс, і ти по ньому спустишся.
– Аякже! Так і спущуся! Лізь сам, коли хочеш.
– Ну, що ж! Думаєш, не полізу?
– І лізь собі!
Діючи зопалу, я міцно зв'язав два ремінці, зачепив їх за раму і, віддавши один кінець товаришеві, сам повис на другому. Коли моя нога торкнулася підлоги, я здригнувся, але, глянувши на обличчя мого приятеля, що співчутливо схилялося до мене, я знову підбадьорився. Стук підбора задзвенів під стелею, залунав у порожній каплиці по темних кутках. Кілька горобців пурхнули з насиджених місць на хорах і вилетіли у велику дірку в даху. Зі стіни, на вікнах якої ми сиділи, раптом глянуло на мене суворе обличчя з бородою в терновому вінку. Це схилялося з-під самої стелі величезне розп'яття.
Мені було моторошно; очі мого друга блищали жагучою цікавістю і співчуттям.
– Ти підійдеш? – спитав він тихо.
– Підійду, – відповів я також тихо, набираючись сміливості. Але в цю хвилину трапилося щось зовсім несподіване.
Спочатку почувся гуркіт і шум штукатурки, що обвалилася на хорах. Щось завовтузилося вгорі, труснуло в повітрі хмарою пороху, і щось велике, сіре, змахнувши крилами, знялося до діри в даху. Каплиця на мить неначе потемніла. Величезна стара сова, стурбована нашою метушнею, вилетіла з темного кутка, майнула на тлі блакитного неба і метнулася геть.
На мене напав судорожний страх.
– Піднімай! – гукнув я товаришеві, ухопившись за ремінь.
– Не бійся, не бійся! – заспокоював він, готуючись підняти мене на світло дня і сонця.
Але раптом обличчя його перекосилося від жаху; він зойкнув і вмить зник, стрибнувши з вікна. Я інстинктивно оглянувся і побачив дивне явище, що, проте, більше вразило мене, ніж перелякало.
Те темне, про що ми сперечалися, – шапка чи відро, і, як потім виявилося, було горщиком, – майнуло в повітрі і на моїх очах зникло під престолом.
Я встиг тільки розглянути неясний обрис невеличкої, наче дитячої, руки.
Важко переказати мої почуття в ту хвилину; почуття, що я пережив тоді, не можна навіть назвати страхом. Я був на тому світі. Звідкілясь, ніби з іншого світу, протягом кількох секунд долітало до мене швидке, дрібне, тривожне тупотіння трьох пар дитячих ніг. Але швидко затихло й воно. Я був один, неначе в труні, серед якихось дивних і незрозумілих явищ.
Час для мене не існував, тому я не міг сказати, чи швидко я почув під престолом стриманий шепіт.
– Чому ж він не лізе назад?
– Бачиш, злякався.
Перший голос здався мені зовсім дитячим, другий міг належати хлопчикові мого віку. Мені навіть здалося, що в щілині старого престолу блиснуло двоє чорних очей.
– Що ж він тепер робитиме? – почувся знову шепіт.
– А ось почекай, – відповів голос хлопчика.
Під престолом щось дуже завовтузилося, він навіть ніби похитнувся, і в ту ж мить з-під нього виринула постать.
Це був хлопчик років дев'яти, більший від мене на зріст, худорлявий і тонкий, як комишинка. Одягнений він був у брудну сорочечку, руки тримав у кишенях вузеньких і коротеньких штанців. Темне кучеряве волосся куйовдилося над чорними задумливими очима.
Хоч незнайомий, що з'явився таким несподіваним та дивним способом, підходив до мене з тим недбало-задерикуватим виглядом, з яким завжди на нашому базарі підходили один до одного хлопчаки, збираючись битися, але все ж таки, побачивши його, я дуже підбадьорився. Я підбадьорився ще дужче, коли з-під того ж престолу, або, вірніше, з люка в підлозі каплиці, на якому стояв престол, позаду хлопчика з'явилося ще одне брудне личко – обрамлене білявим волоссям, що з дитячою цікавістю блискало на мене блакитними очима.
Я трохи відсунувся від стіни і теж сховав руки в кишені. Це було ознакою, що я не боюся ворога і навіть почасти натякаю на моє до нього презирство.
Ми стали один проти одного й обмінялися поглядами. Оглянувши мене з голови до ніг, хлопчисько спитав:
– Ти чого тут?
– Так, – відповів я. – Тобі яке діло?
Мій супротивник повів плечем, ніби наміряючись вийняти руку з кишені й ударити мене. Я й оком не моргнув.
– Ось я тобі дам! – погрозив він.
Я випнув груди наперед.
– Ну, вдар! Спробуй!
Момент був критичний; від нього залежало, як складуться наші взаємини. Я чекав… але й мій супротивник, окинувши мене таким самим допитливим поглядом, не ворушився.